Отримав кошти на особисту банківську карточку ? Будь готовий повернути ці кошти платнику як безпідставно отримані. Адвокат Володимир Боровець, 25.03.2019р.

Фактична ситуація

Питання, із котрим до мене звернулись по правову допомогу, полягало у тому, що декілька фізичних осіб, як вони стверджували, позичили грошові кошти іншій фізичній особі. Згодом, як і буває майже завжди, постало питання повернення таких коштів. Однак, позичальник вирішив, що все, що йому було надано, за його логікою, повинно безповоротно та безоплатно залишитись лише у нього. Інших варіантів тут не повинно бути. Причина такої позиції позичальника, очевидно, ґрунтувалась із огляду на спосіб оформлення з ним позикових відносин.

Так, фактично, домовленість між позичальником та позикодавцями про таку позику була досягнута в усній формі.

Більше того, кошти (певна сума) були надані в готівковій формі, проте розписка в позичальника не була отримана в момент передачі коштів (як пояснили позикодавці, безмежно довіряли позичальнику).

Решта суми (більшість наданих в позику коштів) були перераховані позикодавцями позичальнику на його особисту банківську карточку (картковий рахунок) а) шляхом поповнення за номером карткового рахунку позичальника в банкоматі та б) шляхом перерахування коштів із карткових рахунків позикодавців на картковий рахунок позичальника.

Зрозуміло, що на той момент ніхто із позикодавців не звертав уваги, що в моменти безпосереднього здійснення ними платежів із метою перерахування коштів для позичальника, призначення платежів в квитанціях формувалось автоматично та майже дослівно “Поповнення картки/рахунку”.

Вибір способу захисту порушеного права

Отож, строк прийшов, а кошти позичальник не повертає. Усні перемовини із позичальником щодо повернення коштів не давали жодного результату. Тому, позикодавці вирішили перш чим звертатись до суду, двічі надіслали цьому позичальнику письмові вимоги про повернення отриманих в позику коштів.

Зрозуміло, та і прогнозовано, жодної реакції від позичальника як письмової так і усної на вказані вище письмові вимоги про повернення коштів не послідувало.

Особисто, як на думку автора цієї статті та позовних вимог позикодавців, позичальник нібито промовчав, однак, водночас, “як багато сказано” було таким мовчанням позичальника.

Після цього постало питання в заяві до суду обрати той аргументований та безпечний спосіб захисту, котрий б призвів до отримання позикодавцями позитивного для них судового рішення.

Безумовно, що в позовній заяві позикодавці змушені були і вказали про те, що, фактично, кошти надавались ними на підставі усної домовленості про позику. Однак, позикодавці просили захистити їх порушене право, керуючись не нормами права, котре регламентує питання повернення позики, а ст.1212 Цивільного кодексу України (надалі — ЦК України) “Загальні положення про зобов’язання у зв’язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави”.

Мотиви вибору позикодавцями такого способу захисту їх порушеного права полягали у наступному:

По-перше, як слідує із п.1 ст.1047 ЦК України “Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, – незалежно від суми”.

Тобто, для того щоб розв’язати спір між позикодавцями і позичальником при допомозі глави 71 ЦК України, необхідно, щоб між ними був підписаний договір позики.

У відповідності до п.1 ст.207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв’язку.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами) (п.2 ст.207 ЦК України).

Однак, ні позикодавці ні позичальник не надали і не могли надати суду належним чином оформленого в письмовій формі договору позики чи інших документів, котрі б засвідчували виникнення та існування таких правовідносин, їх істотних умов (суми позики, обов’язку позичальника повернути отриману суму, чіткий строк повернення.

По-друге, із змісту долучених до позовної заяви квитанцій про перерахування коштів, котрі оформлені у відповідності до вимог Інструкції про ведення касових операцій банками в Україні, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 01.06.2011р. №174 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 25.06.2011 за №790/19528), не можна було зробити висновок, що вони підтверджують виникнення саме позикових відносин.

Вони лише підтверджують факт перерахування (переказу) та / або зарахування чітко визначеної суми від одного суб’єкта права (ініціатор переказу) до іншого (отримувач платежу) і не більше, про що неодноразово вказується в Законі України “Про платіжні системи та переказ коштів в Україні” від 05.04.2001р. №2346-ІІІ.

По-третє, відповідно до п.2 ст.78 ЦПК України “Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування”.

Таким чином, при відсутності письмового договору позики у відповідності до вимог п.2 ст.78 ЦПК України неможливо було б довести, що між позикодавцями та позичальником виникли саме правовідносини позики.

Саме тому, позикодавці аргументували свої позовні вимоги та просили захисти їх порушені права у порядку, передбаченому ст.1212 ЦК України.

В п.1 ст.1212 ЦК України обумовлено, що особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов’язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов’язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Згідно із п.2 ст.1212 ЦК України положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Більше того, у відповідності до вимог ст.1215 ЦК України набуті позичальником кошти не є такими, що не підлягають поверненню.

В якості аргументування своєї правової позиці позикодавцями була наведена також цитата із ухвали Верховного Суду України від 27.04.2011р. по справі №6-38804св10: ”Апеляційним судом установлено, що за період з травня 2004 року до липня 2005 року ОСОБА_4 неодноразово отримував від ОСОБА_3 грошові кошти, загальна сума яких складає 479658 грн. 10 коп. Зазначені кошти позивачу повернуті не були, що стало підставою для звернення до суду з позовом про стягнення боргу за договором позики. Проте всі розписки підтверджують лише факт отримання відповідачем грошових коштів, жодна з них не містить обов’язку повернути кошти в певний строк і не свідчить про намір ОСОБА_3 передати кошти безоплатно.

Відповідно до ч.1 ст.11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних і юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених позовних вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, як беруть участь у справі.

Право на зміну підстави позову виключно належить лише позивачеві (ст.ст.27, 31 ЦПК України), проте ОСОБА_3, пред’явивши позов про стягнення боргу за договором позики, його підстав не змінював, а тому як у суду першої інстанції не було повноважень на ухвалення рішення з підстав, передбачених ст. ст.1212, 1213 ЦК України, так і в апеляційного суду не було повноважень на ухвалення рішення з інших підстав.

Зокрема, позивач у позовній заяві навів не лише підставу (обґрунтування) позову, а й посилався на норми права (боргові зобов’язання), які врегульовують саме ті правовідносини, на які він посилається як на підставу.

Отже, апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що правовідносини за договором позики, якими мотивовані доводи ОСОБА_3, між сторонами не виникли, а позивач протягом розгляду справи своїх позовних вимог, їх обґрунтування та підстав позову не змінював”.

Тобто, позикодавці звернули увагу на те, що в позивача по справі №6-38804св10 наявні документи, як і у них, котрі чітко не засвідчували виникнення позикових правовідносин (відсутні їх чіткі істотні умови), проте, в даній ситуації позивач звернувся по захист свого права та невірно обґрунтовував свої позовні вимоги лише нормами права про боргові зобов’язання.

У випадку ж із позикодавцями, вказаної вище помилки, на яку звернув увагу Верховний Суд України в ухвалі від 27.04.2011р., вони не допустили та обґрунтували свої позовні вимоги положеннями ст.ст.1212 — 1215 ЦК України.

Що ж стосується позиції відповідача, то, не заперечуючи фактів отримання коштів від позикодавців (банк надав суду виписку по картковому рахунку позичальника), позичальник у відзиві спершу наполягав, що відсутні правові підстави для врегулювання даного спору із допомогою ст.1212 ЦК України, а тому просив керуватись лише нормами матеріального права, котрі регламентують питання повернення позики.

Однак, згодом, фактично змінив свою позицію та стверджував (як на думку позичальників абсолютно безпідставно та необґрунтовано), що кошти отримувались позичальником із метою передачі їх іншій юридичній особі, із котрою було підписано договір позики одним із його ж позичальників.

Позиція суду по конкретному спору

Лубенський міськрайонний суд Полтавської області рішенням від 06.03.2019р. по справі №539/3403/17 позов позикодавців задовольнив частково та стягнув із позичальника ті кошти, котрі були надані йому позичальниками а) шляхом поповнення за номером карткового рахунку позичальника в банкоматі та б) шляхом перерахування із карткових рахунків позикодавців на картковий рахунок позичальника (із 457 765, 00 грн. було задоволено та стягнуто загалом 357 340, 02 грн.).

Суд повністю погодився із позицією позикодавців, що такі кошти є безпідставно отримані позичальником, а тому із метою їх повернення необхідно керуватись положеннями ст.1212 ЦК України.

Відмова в задоволенні позову в частині наданих грошей стосується лише тих коштів, котрі, головно, були надані позичальнику “із рук в руки” та щодо котрих не було отримано жодної розписки. Відверто кажучи, із правовими можливостями стягнення таких коштів позикодавці були ознайомлені, а тому, фактично, не очікували іншого.

Тому, у цілому, як на нашу думку, рішення суду є законним, обґрунтованим і, найголовніше, справедливим.

Чому дана ситуація містить ризики та СТОСУЄТЬСЯ КОЖНОГО, хто отримував грошові кошти на особисту банківську картку

Дане питання не є абстрактне, а цілком реальне та практичне, більше того, містить дуже серйозні ризики для отримувачів таких грошових переказів.

Кожний із нас, хто здійснює господарську діяльність, хоч раз (“не має чого кривити душею”), але отримував на свою особисту банківську картку грошові кошти від інших осіб якщо не за проданий товар то за надані ним послуги.

У вищеописаному випадку саме на таку карточку отримував позику і наш позичальник.

Зрозуміло, що домовленість про такий товар чи послуги, як правило, були досягнуті в усній формі.

Зазвичай, в такого платника залишилась квитанція про такий платіж (або можливість отримати квитанцію про проведення такого переказу, оскільки в момент здійснення такого платежу прив’язка оформляється до номеру його телефону). При цьому, призначення отриманого нами платежу сформульовано, приблизно, наступним чином “Переказ з картки ПриватБанку через Приват24” або “Поповнення готівкою в терміналі самообслуговування …”.

Отож, у чому полягають серйозні ризики для отримувача такого платежу. Змоделюємо ситуацію, за котрої платником коштів здійснено платіж на нашу особисту банківську карточку за, наприклад, надані йому послуги на підставі усної угоди, однак, моральні якості такого платника, як мінімум, не будуть вищі моральних якостей відомого нам позичальника.

Відтак, постає не риторичне питання до таких отримувачів коштів: “У випадку, коли Ваш платник згодом звернеться до Вас із вимогою повернути сплачені ним кошти саме як безпідставно отримані, ВИ ЗМОЖЕТЕ З ТОЧКИ ЗОРУ ЗАКОНУ ДОВЕСТИ ВІДСУТНІСТЬ ПРАВОВИХ ПІДСТАВ ДЛЯ ЗАДОВОЛЕННЯ ТАКИХ ВИМОГ ПО ВІДНОШЕННІ ДО ВАС ???”