Публікації

Розглянемо ситуацію, коли водій здійснив зупинку автомобілем в зоні дії дорожнього знаку 3.34 «Зупинка заборонена», однак, забігаючи наперед, зміг довести, що це не він порушує правила дорожнього руху, це знак дорожнього руху “Зупинку заборонено” ВСТАНОВЛЕНИЙ НЕЗАКОННО.

Після зупинки, знаходження автомобіля в зоні дії знаку “Зупинку заборонено” було зафіксовано в режимі фотозйомки Управлінням безпеки міста Львівської міської ради та винесено постанову по справі про адміністративне правопорушення.

Бажання сплачувати штраф у водія не було, а тому була розпочата робота щодо пошуку аргументів незаконності такої постанови в даній конкретній ситуації.

Так, на першу думку спадали можливості, безпосередньо передбачені в КУпАП, зокрема в ст.ст.14-2 та ст.279-3.

Однак, аналіз вказаних вище норм права не надавав можливості водію в даній конкретній ситуації бути звільненим від адміністративної відповідальності, оскільки “Відповідальна особа, зазначена у ч.1 ст.14-2 цього Кодексу … звільняється від адміністративної відповідальності за правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксоване в автоматичному режимі, або за порушення правил зупинки, стоянки, паркування транспортних засобів, зафіксоване в режимі фотозйомки (відеозапису), якщо протягом 20 календарних днів з дня вчинення відповідного правопорушення або з дня набрання постановою по справі про адміністративне правопорушення законної сили:

– ця особа надала документ, який підтверджує, що до моменту вчинення правопорушення транспортний засіб вибув з її володіння внаслідок протиправних дій інших осіб, або щодо протиправного використання іншими особами номерних знаків, що належать її транспортному засобу;

– особа, яка керувала транспортним засобом на момент вчинення зазначеного правопорушення, звернулася особисто до органу (посадової особи), уповноваженого розглядати справи про адміністративні правопорушення, із заявою про визнання зазначеного факту адміністративного правопорушення та надання згоди на притягнення до адміністративної відповідальності, а також надала документ (квитанцію) про сплату відповідного штрафу”.

Отож, пошуки аргументації були продовжені та було запропоновано (оскільки інших варіантів, як таких, взагалі не було), говорячи простою людською мовою, твердження про те, що це не водій залишив свій автомобіль в зоні дії знаку “Зупинку заборонено”, це знак 3.34 “Зупинку заборонено” в даному конкретному місці ВСТАНОВЛЕНИЙ НЕЗАКОННО.

Відтак, із метою з’ясування питання законності встановлення знаку 3.34 “Зупинку заборонено” були подані відповідні запити до Головного управління Національної поліції у Львівській області та Галицької районної адміністрації Львівської міської ради.

Окрім того, щоб не пропустити строки оскарження, було подано відповідний позов до суду.

Юридичної мовою було аргументовано позовну заяву водія наступним чином:

В ч.1 ст.27 Закону України “Про дорожній рух” від 30.06.1993р. №3353-ХІІ встановлено норму права, згідно із котрою “Організація дорожнього руху на автомобільних дорогах, вулицях та залізничних переїздах здійснюється із застосуванням технічних засобів інформаційно-телекомунікаційних та автоматизованих систем керування та нагляду за дорожнім рухом відповідно до правил і стандартів, а також на основі проектів і схем організації дорожнього руху, погоджених із відповідними підрозділами Національної поліції”.

Більше того, згідно із п.10.1.2 Національного стандарту України «Безпека дорожнього руху. Знаки дорожні. Загальні технічні умови. Правила застосування» ДСТУ 4100:2014, котрий набув чинності 01.07.2015 року “Установлення чи демонтаж дорожніх знаків без погодження із Міністерством внутрішніх справи України відповідно до Закону України “Про дорожній рух” заборонено”.

Тобто, позовні вимоги було обґрунтовано тим, що знак 3.34 “Зупинку заборонено” встановлений в даному конкретному місці незаконно, оскільки його встановлення відбулось без погодження із відповідними органами Національної поліції.

Відтак, не можна притягати до адміністративної відповідальності особу за порушення незаконно встановленого знаку дорожнього руху.

Вже під час розгляду справи від органів Національної поліції та Галицької районної адміністрації Львівської міської ради надійшло підтвердження того, що за місцем зупинки автомобіля водія-скаржника встановлення дорожнього знаку 3.34 “Зупинку заборонено” не було погоджено із відповідними підрозділами Національної поліції.

За таких умов, Сихівський районний суд м.Львова рішенням від 31.01.2020р. по справі №464/26/20, із посиланням на вказані вище норми права, позов водія задоволив та скасував постанову по справі про адміністративне правопорушення, аргументувавши своє рішення тим, що “… встановлення органом місцевого самоврядування дорожнього знаку на території відповідного міста вважатиметься законним виключно за умови погодження встановлення дорожнього знаку з відповідним підрозділом Національної поліції.

Відповідачем не надано суду доказів погодження встановлення дорожнього знаку 3.34 «Зупинку заборонено» на вул.Крушельницької у м. Львові з відповідним підрозділом Національної поліції України. Відповідні докази відсутні також у листі Галицької районної адміністрації Львівської міської ради від 23.12.2019 року №31-6824, а також листі Управління патрульної поліції у Львівській області від 20.12.2019 №212зі/41/12/03-2019.

У відповідності до п.1 ч.1 ст.247 КУпАП, провадження в справі про адміністративне правопорушення не може бути розпочато, а розпочате підлягає закриттю за такої обставини, як відсутність події і складу адміністративного правопорушення”.

Підсумок:

1. Можна cказати, що у даного порушника-водія все склалось як найкраще, оскільки за місцем зупинки його автомобіля не було погоджено із органами Національної поліції схему організації дорожнього руху та безпосереднє встановлення дорожнього знаку 3.34 «Зупинку заборонено».

До певної міри так, але аргументація про незаконно встановлений знак виникла та спрацювала з огляду лише на те, що до кожної справи не залежно від її поважності, адвокату необхідно підходити завжди індивідуально та творчо.

2. Автор жодним не закликає порушувати правила дорожнього руху, однак свої права та законні інтереси завжди рекомендує відстоювати всіма можливими законними методами.

Законом України “Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких інших законодавчих актів України щодо покращення адміністрування та перегляду ставок окремих податків і зборів” від 23.11.2018р. №2628-VІІІ було запроваджено правову норму, згідно із котрою роздрібна торгівля паливом починаючи із 01 липня 2019 року можлива лише за наявності відповідної ліцензії.

Окрім того, в ст.17 Закону України “Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв, тютюнових виробів та пального” від 19.12.95р. №481/95-ВР було передбачено штраф за роздрібну торгівлю пальним без ліцензії в розмірі 250 000, 00 (двісті п’ятдесят тисяч) гривень.

Зрозуміло, що органи Державної фіскальної служби України із набранням чинності вказаних вище норм права прагнули застосувати на практиці нові можливості із метою штрафування господарюючих суб’єктів за безліцензійну торгівлю паливом.

Не минули органи ДФС України поза увагою і діяльність ТОВ “Бізнеснафтопродукт”, за результатами чого було оформлено акт (довідку) фактичної перевірки та прийнято податкове повідомлення-рішення про застосування штрафних санкцій в розмірі 250 000, 00 грн.

Організація оскарження податкового повідомлення-рішення

Негайно оскаржувати до суду податкове повідомлення-рішення про застосування штрафу в розмірі 250 000, 00 грн., на мою думку, було поспішним.

Тому, із метою організації оскарження податкового повідомлення-рішення було запропоновано зреалізувати (виконати) перед зверненням до суду чіткі та обдумані юридичні дії у два етапи і лише після їх успішної реалізації подавати позов.

Перший етап: “Звернення до правоохоронних органів та адміністративне оскарження податкового повідомлення-рішення”.

Отож, спершу ТОВ “Бізнеснафтопродукт” подало до правоохоронних органів заяву про вчинення адміністративного правопорушення, де вказало, що особа, котра безпосередньо здійснила заправку автомобіля перевіряючих, фактично, перед тим, викрала цих 5 (п’ять) літрів дизельного палива.

ТОВ “Бізнеснафтопродукт” аргументувало дану заяву тим, що наказом по юридичній особі було заборонено будь-який продаж палива на АЗС починаючи 24.00 годин 30.06.2019р.

Особі, котра здійснювала заправку автомобіля перевіряючих, було відомо про заборону в ТОВ “Бізнеснафтопродукт” на продаж палива, однак, як людина сама пояснила, її відверто впросили перевіряючі заправити їх автомобіль, аргументуючи тим, що в них вже у баку не залишилось жодного палива і вони не можуть їхати.

Тому, такий оператор вирішив викрасти дизельне паливо і заправити перевіряючих.

Зрозуміло, що перед поданням заяви про адміністративне правопорушення, юридична особа перевірила, що викрадення 5 (п’ять) літрів дизельного палива на суму 139, 75 грн. може кваліфікуватись лише як дрібне викрадення чужого майна, за що згідно із ст.51 Кодексу України про адміністративні правопорушення (надалі — КУпАП) передбачено лише адміністративну відповідальність, а саме: штраф від десяти до тридцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (від 170, 00 грн. до 510, 00 грн.) або виправні роботи на строк до одного місяця з відрахуванням двадцяти процентів заробітку, або адміністративний арешт на строк від п’яти до десяти діб.

Такий висновок був зумовлений тим, що в ч.3 ст.51 КУпАП встановлено норму права, згідно із котрою “Викрадення чужого майна вважається дрібним, якщо вартість такого майна на момент вчинення правопорушення не перевищує 0,2 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян”.

Згідно із п.5 підрозділу 1 розділу ХХ “Перехідні положення” Податкового кодексу України “Якщо норми інших законів містять посилання на неоподатковуваний мінімум доходів громадян, то для цілей їх застосування використовується сума в розмірі 17 гривень, крім норм адміністративного та кримінального законодавства в частині кваліфікації адміністративних або кримінальних правопорушень, для яких сума неоподатковуваного мінімуму встановлюється на рівні податкової соціальної пільги, визначеної підпунктом 169.1.1 пункту 169.1 статті 169 розділу IV цього Кодексу для відповідного року”.

За правилами п/п.169.1.1 п.169.1 ст.169 Податкового кодексу України податкова соціальна пільга складає 50 відсотків розміру прожиткового мінімуму для працездатної особи (у розрахунку на місяць), встановленому законом на 1 січня звітного податкового року, – для будь-якого платника податку.

В ст.7 Закону України “Про Державний бюджет України на 2019 рік” було передбачено, що прожитковий мінімум для працездатної особи станом на 1 січня поточного року складає 1 921, 00 грн.

Відтак, податкова соціальна пільга у 2019 році складала 960, 50 грн. (1 921, 00 грн. * 50%).

Тому, з огляду на викладене вище можна стверджувати, що для притягнення до кримінальної відповідальності вказаної вище особи необхідно було б, щоб вартість викраденого ним майна становила більше 192, 10 грн. (960, 50 грн. *0, 2).

Окрім того, одразу ж після подання до поліції заяви про притягнення винної особи до адміністративної відповідальності, юридична особа оскаржила в адміністративному порядку до Державної фіскальної служби України податкове повідомлення-рішення про накладення штрафу за безліцензійну торгівлю дизельним пальним.

При цьому, в такій скарзі були наведені доводи і твердження того, що пальне ТОВ “Бізнеснафтопродукт” не продавало, а паливо у юридичної особи було викрадено.

Безумовно, що, Державна фіскальна служба України відмовила ТОВ “Бізнеснафтопродукт” у задоволенні його скарги, не вдаючись до аналізу аргументів та доводів Товариства.

Другий етап: “Розгляд справи про адміністративне правопорушення в суді”.

ТОВ “Бізнеснафтопродукт” цілком закономірно передбачало і виходило з того, що за результатами розгляду в поліції його заяви про притягнення правопорушника до адміністративної відповідальності за дрібне викрадення чужого майна, справу буде передано до суду.

Більше того, Головне управління Державної фіскальної служби у Львівській області за наслідками вказаної вище фактичної перевірки надіслало до цього ж суду матеріали справи щодо директорки ТОВ “Бізнеснафтопродукт” із метою її притягнення до адміністративної відповідальності згідно ч.1 ст.164 КУпАП, санкція котрої передбачала відповідальність у вигляді накладення штрафу від однієї тисячі до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (від 17 000, 00 грн. до 34 000, 00 грн.) з конфіскацією виготовленої продукції, знарядь виробництва, сировини і грошей, одержаних внаслідок вчинення цього адміністративного правопорушення, чи без такої.

В ході розгляду справи в Городоцькому районному суді Львівської області правопорушник повідомив суду, що він не був прийнятий на роботу, а був допущений лише до ознайомлення із роботою АЗС, йому було відомо про заборону продажу палива, більше того, він не був уповноважений представляти ТОВ “Бізнеснафтопродукт” та здійснювати від імені товариства продаж палива.

Правопорушник пояснив, що перевіряючі дуже просили його заправити їх автомобіль і він піддався на їх прохання, а тому вирішив викрасти паливо, так як продавати паливо не міг через чітку заборону продажу палива відповідно до внутрішніх наказів по ТОВ “Бізнеснафтопродукт”.

Саме тому, постановою Городоцького районного суду Львівської області від 15.11.2019р. по справі №441/1836/19 особу, котра здійснила вище обумовлену крадіжку палива, було визнано винною у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч.1 ст.51 КУпАП, однак, зважаючи на закінчення тримісячного строку притягнення до адміністративної відповідальності, провадження по даній справі було закрите.

Що стосується матеріалів справи, котрі надіслало до суду Головне управління Державної фіскальної служби у Львівській області із метою притягнення директорки ТОВ “Бізнеснафтопродукт” до адміністративної відповідальності згідно ч.1 ст.164 КУпАП, то постановою Городоцького районного суду Львівської області від 15.11.2019р. по справі №441/1434/19 провадження щодо притягнення до адміністративної відповідальності директорки ТОВ “Бізнеснафтопродукт” по ч.1 ст.164 КУпАП за безліцензійну торгівлю паливом було закрите у зв`язку з відсутністю в її діях складу адміністративного правопорушення.

При цьому, аргументація суду в даному випадку, фактично, зводилась до наступного:

По-перше, істотною ознакою адміністративного правопорушення, передбаченого ч.1 ст.164 КУпАП, є не тільки факт здійснення господарської діяльності з метою одержання прибутку, але і систематичний, самостійний та ініціативний характер таких дій, що і становить суть господарської діяльності.

Доказів системної діяльності ТОВ “Бізнеснафтопродукт” із метою реалізації палива без отриманої на це ліцензій ГУ ДФС у Львівській області не надало.

По-друге, в матеріалах справи відсутні докази на підтвердження отримання ТОВ “Бізнеснафтопродук” грошових коштів (прибутку) з реалізації дизельного палива, без одержання ліцензії на провадження означеного виду господарської діяльності.

По-третє, правопорушник надав свідчення того, що він 23.07.2019 о 11 год. 00 хв., ознайомлюючись із роботою АЗС з метою майбутнього працевлаштування оператором заправної станції в ТзОВ «Бізнеснафтопродукт» таємно викрав 5 літрів дизельного палива, загальною вартістю 139 грн. 75 коп., вирученими коштами розпорядився.

Відверто кажучи, на даному етапі із ухваленням рішень в Городоцькому районному суді Львівської області нами було сформовано хороший та якісний аргумент із метою скасування податкового повідомлення-рішення про накладення штрафу у розмірі 250 000, 00 грн.

Третій етап: “Визнання протиправним і скасування податкового повідомлення-рішення”.

ТОВ “Бізнеснафтопродукт” звернулось до Львівського окружного адміністративного суду із позовною вимогою про визнання протиправним і скасування податкового повідомлення-рішення.

Аргументація та доводи ТОВ “Бізнеснафтопродукт” в позовній заяві полягали, загалом, в наступному:

1. Позивач заявив, що внутрішнім наказом ТОВ “Бізнеснафтопродукт” було заборонено продаж палива в 24.00 годин 30.06.2019р.

Більше того, перед входом до каси АЗС було вивішено оголошення про те, що АЗС не працює.

2. Особа, котра безпосередньо заправила 5 літрів палива, нібито, від імені позивача, відповідно до наказу Товариства не працювала 23.07.2019р. на ТОВ “Бізнеснафтопродукт”, не могла продавати паливо, як і представляти Товариство перед покупцями, а могла лише ознайомлюватись із роботою заправки.

3. Особа, котра безпосередньо заправила 5 літрів палива в авто перевіряючих, засвідчила у своїх письмових поясненнях, що, вона, фактично викрала це паливо у ТОВ “Бізнеснафтопродукт” із метою здійснення такої заправки.

4. Постановою Городоцького районного суду Львівської області від 15.11.2019р. по справі №441/1836/19, провадження №3/441/932/2019 було встановлено факт крадіжки дизельного палива 23.07.2019р. в ТОВ “Бізнеснафтопродукт” особою, котра була лише допущена до ознайомлення із роботою оператора АЗС.

5. Постановою Городоцького районного суду Львівської області від 15.11.2019р. по справі №441/1434/19, провадження №3/441/814/2019 по відношенні до директорки ТОВ “Бізнеснафтопродукт” за вчинення правопорушення, передбаченого за ч.1 ст.164 КУпАП було закрито у зв’язку із відсутністю в її діях складу адміністративного правопорушення.

Більше того, Городоцький районний суд Львівської області в постанові від 15.11.2019р. по справі №441/1434/19 зазначив, що “… у протоколі про адміністративне правопорушення серії ЛВ №21 від 06.08.2019, при зазначені обставин вчинення ОСОБА_1 правопорушення відображено лише одиничний факт, що мав місце 23.07.2019 о 11 год. 20 хв. на території ТзОВ «Бізнеснафтопродукт», що за АДРЕСОБ_2, а не систематичну діяльність, яка здійснюється протягом певного періоду часу.

Окрім цього, в матеріалах справи відсутні докази на підтвердження отримання ОСОБА_1 грошових коштів (прибутку) з реалізації дизельного палива, без одержання ліцензії на провадження означеного виду господарської діяльності”.

З огляду на викладені вище аргументи і доводи, ТОВ “Бізнеснафтопродукт” в позовній заяві звернула увагу на те, що встановлений Городоцьким районним судом Львівської області факт викрадення особою, допущеної до ознайомлення із роботою АЗС, дизельного пального в розмірі 5 літрів 23.07.2019р. виключає із всіх точок зору можливість продажу в цей час цього пального перевіряючим із сторони позивача.

При цьому, в п.6 ст.78 КАС України встановлено норму права, згідно із котрою “… постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов’язковими для адміністративного суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, ухвала або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою”.

Правовою підставою для задоволення таких позовних вимог ТОВ “Бізнеснафтопродукт” вказало те, що в ч.2 ст.61 Конституції України встановлено норму права, згідно із котрою “Юридична відповідальність особи має індивідуальний характер”.

З огляду на наведені аргументи Львівський окружний адміністративний суд рішенням від 11.02.2020р. по справі №1.380.2019.006309 повністю задовольнив позовні вимоги ТОВ “Бізнеснафтопродукт”, визнав протиправним та скасував податкове повідомлення-рішення про накладення штрафу у розмірі 250 000, 00 грн.

Як слідує із рішення від 11.02.2020р. по справі №1.380.2019.006309 “… суд дійшов висновку, що 23.07.2019 року позивач не здійснював продаж дизельного палива в кількості 5 літрів за ціною реалізації 27,95 грн./л. на загальну суму 139,75 грн., як зазначено в акті (довідці) фактичної перевірки №13/580/40.1/22346354 від 23.07.2019 року, оскільки вказане дизельне паливо таємно, шляхом розтрати викрав ОСОБА_1 , який ознайомлювався із роботою АЗС з метою майбутнього працевлаштування оператором заправної станції в ТзОВ «Бізнеснафтопродукт», що встановлено постановою Городоцького районного суду Львівської області від 15.11.2019 року у справі №441/1836/19, яка набрала законної сили 25.11.2019 року та в силу положень частини шостої сттатті 78 КАС України є обов`язковою для суду”.

Резюме:

Після виграшу по справі, мій довіритель сказала, що вона єдина із декількох своїх знайомих (які займались аналогічним видом господарської діяльності), котра домоглась ухвалення позитивного для неї рішення та скасування штрафів за торгівлю паливом без ліцензії (їх адвокати іншого варіанту окрім як повної капітуляції перед податковою службою, не запропонували нічого).

Тому, “Борітеся — поборите !”

В межах даної ситуації розглянемо конкретний судовий спір, коли в одній справі банк зумів одночасно зробити “майже неможливе”, а саме:

(1) по одному кредитному договору банк не зміг довести, що видав позичальнику кошти на підставі такого кредитного договору;

(2) по другому договору в цій же справі банк довів факт передачі коштів позичальнику, але не зміг довести, що такі кошти видавались саме на підставі та на виконання такого кредитного договору.

• Розглянемо позицію банку та аргументація позичальника, котрий довів, що кошти на підставі кредитного договору не отримував.

Докази банку про те, що банк надав кошти.

Банк стверджував, що позичальник отримав кошти в кредит 02.09.2008р. на підставі кредитного договору від 02.09.2008р. в розмірі 9 585, 00 євро, однак, вже 05.09.2008р. їх позичальник повернув.

В подальшому, банк на підставі цього ж таки кредитного договору надав позичальнику 24.09.2008р. та 28.09.2008р. знову кредит сукупно на вказано вище суму.

На думку банку, підтвердженням видачі кредиту позичальнику слугує:

(1) банківська виписка по особових рахунках за період із 02.09.2008р. по 12.04.2010р., сформована 19.01.2017р.,

(2) виписка по договору від 02.09.2008р. за період із 02.09.2008р. по 19.01.2017р., виготовлена у формі таблиці.

Спростування позиції банку щодо отримання кредиту.

По-перше, позичальник заявив, що кредитний договір від 02.09.2008р. не передбачав можливості отримання повторно чи додатково коштів після сплати заборгованості позичальником 05.09.2008р.

Кредитний договір від 02.09.2008р. передбачав, що “Банк надає Позичальнику кредит для поточних потреб в сумі 9 585, 00 (дев’ять тисяч п“ятсот вісімдесят п’ять Євро 00 євроцентів) Євро”.

Водночас, в п.1 ст.1054 Цивільного кодексу України від 16.01.2003р. №435-ІV обумовлено, що “За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти“.

У відповідності до п.1 ст.1055 ЦК України “Кредитний договір укладається у письмовій формі”, а згідно із вимогами п.2 ст.1055 ЦК України “Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним”.

Пункт 2 ст.215 ЦК України передбачає, що “Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається”.

Тобто, з огляду на положення чинного законодавства України вказаний кредитний договір є договором лише про отримання одноразово в кредит суми в розмірі 9 585, 00 євро.

По-друге, позичальник звернув увагу на те, що у виписці по особових рахунках за період із 02.09.2008р. по 12.04.2010р., сформованої 19.01.2017р., вказано, що за даними банківської установи після кінцевого надання кредиту 28.09.2018р. по 12.04.2010р. жодних платежів від позичальника не здійснювалось.

Натомість, як слідує із виписки – таблиці за період із 02.09.2008р. по 19.01.2017р., за даними банку, позичальник погашав заборгованість 18 (вісімнадцять) разів.

Тобто, слідує, що дві виписки котрі надав банк надав суперечать самі ж собі. Банк так і не зміг пояснив причину розбіжності в поданих ним документах.

По-третє, на думку позичальника, виписка виготовлена у формі таблиці на 6 аркушах не може вважатись письмовим доказом та документом взагалі.

В п.2 ст.9 Закону України ”Про бухгалтерський облік та фінансову звітність” від 16.07.1999р. №996-XIV зазначено, що “Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені у паперовій або в електронній формі та повинні мати такі обов’язкові  реквізити:

– назву документа (форми);

– дату  складання;

– назву підприємства, від імені якого складено документ;

– зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції;

– посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення;

– особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції”.

Аналіз же долученої виписки – таблиці не дозволяє зробити висновок, що її можна вважати, із точки зору чинного законодавства України, письмовим доказом та документом взагалі, оскільки такий документ не є належним чином засвідчений; не містить дати складення; не містить назви юридичної особи від імені котрої складений; не містить одиниці виміру господарської операції, оскільки не вказано в якій грошовій одиниці, нібито, видавались кредити; не містить посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; а також, не містить особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

По-четверте, в п.5.3 Положення про організацію операційної діяльності в банках України, затвердженого постановою Національного банку України від 18.06.2003р. №254 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 08.07.2003р. за №559/7880) обумовлено, що “Банки обов’язково мають складати на паперових та/або електронних носіях такі регістри: особові рахунки та виписки з них”.

Згідно із п.5.2 Положення про  організацію операційної діяльності в банках України банківські виписки повинні містити назву, період реєстрації операції, прізвища і підписи або інші дані, що дають змогу ідентифікувати осіб, які брали участь у їх складанні.

Однак, у супереч вимогам п.5.2 вказаного Положення виписка із 02.09.2008р. по 12.04.2010р., сформована 19.01.2017р., не містить прізвища і підписів або інших даних, що дають змогу ідентифікувати осіб, які брали участь у їх складанні.

По-п’яте, в п.2 ст.78 ЦПК України встановлено норму права, згідно із котрою “Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування”.

У відповідності до п.5.1 Положення про організацію операційної діяльності в банках України ”Запис у регістрах аналітичного обліку здійснюється лише на підставі відповідного санкціонованого первинного документа (паперового або електронного)”.

Відповідно до абз.17 п.1.10 Положення про організацію операційної діяльності в банках України “первинний документ – документ, який містить відомості про операцію та підтверджує її здійснення”.

Станом на вересень 2008р. (в цей час за твердженням банку було надано кредит) в правовому полі України чинна на той час редакція п.5 гл.3 розділу ІІІ Інструкції про касові операції в банках України, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 14.08.2003р. №337 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 05.09.2003р. за №768/8089) передбачала, що “У видаткових касових документах (заява на видачу готівки, видатковий касовий ордер, грошовий чек) працівник банку перевіряє:

– повноту заповнення реквізитів на документі;

– наявність підписів посадових осіб банку, яким надано право підпису касових документів, і тотожність їх зразкам;

– належність пред’явленого паспорта або документа, що його замінює, отримувачу, відповідність даних паспорта тим даним, що зазначені в касовому документі;

– у разі отримання готівки за довіреністю – правильність оформлення довіреності на отримання готівки;

– наявність підпису отримувача”.

Таким чином, щоб довести факт надання кредиту позичальнику після його повернення 04.09.2008р., банківській установі необхідно було у відповідності до вимог п.2 ст.78 ЦПК України поряд із належно оформленим кредитним договором надати належним чином оформлену та підписану позичальником заяву на видачу готівки.

Банк визнав, що не може представити заяви про видачу готівки, підписану позичальником після 04.09.2008р.

По-шосте, на переконання позичальника, підсумовуючи викладене вище, із точки зору чинного законодавства України, виписка по особових рахунках за період із 02.09.2008р. по 12.04.2010р., сформована 19.01.2017р., а також виписка виготовлена у формі таблиці на 6 аркушах не можуть вважатись достовірними, достатніми та належними доказами, котрі підтверджують факт видачі кредиту позичальнику після 04.09.2008р.

Однак, у випадку, коли навіть не брати до уваги вказані вище доводи, то, наприклад, у постанові Верховного Суду від 11.07.2018р. по справі № 752/6743/16-ц, обумовлено, що “Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що виписки за рахунком є первинними бухгалтерськими документами, з яких можна встановити усі здійснені операції за кредитом, в тому числі й факти надання позичальнику кредитних коштів, оскільки ці виписки, складені позивачем без участі відповідача, не доводять існування відповідного його волевиявлення, а отже й укладення сторонами певного правочину із дотриманням правил статті 1055 ЦК України“.

По-сьоме, на думку позичальника, відверто голослівним є твердження банку також про те, що банк не може представити до суду заяви позичальника про видачу готівки тим фактом, що відбулось знищення всіх первинних документів згідно із актом від 23.12.2014р. саме у зв‘язку із процедурою ліквідації банківської установи.

Так, представлений банком акт про знищення документів від 23.12.2014. не містить твердження, що таке знищення відбувається у зв’язку із здійсненням процедури ліквідації банківської установи.

В представленому акті №12 вказується ж, що первинні документи знищуються у зв’язку із тим, що такі документи втратили практичне значення для банківської установи, при цьому, наводяться строки їх зберігання, визначені відповідно до Переліку документів, що утворюються в діяльності Національного банку України та банків України, із зазначенням строків зберігання, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 08.12.2004р. №601 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 24.12.2004р. За №1646/10245).

Аналіз вказаного вище підзаконного акту дозволяє стверджувати, що в даній конкретній ситуації банк повинен був керуватись спеціальною нормою права, передбаченою в п.220, згідно із котрим “Документи (статут, кредитний договір, заяви – зобов’язання, гарантійні листи, обґрунтування, розрахунки ефективності та окупності витрат, висновки, розпорядження, дозволи, фінансові звіти, статистичні відомості) про видачу й оформлення позик, кредитів, що видані банками юридичним і фізичним особам у національній та іноземних валютах” необхідно зберігати строком 5 років, починаючи після погашення такого кредиту.

Більше того, зважаючи ж на той факт, що за твердженням банку, позичальник, нібито, отримував після 04.09.2008р. кошти в кредит і не повернув, то в банківської установи не було жодних перешкод не дотримуватись положень п.11 даного Переліку, згідно із котрим “Строки зберігання документів, що визначені в цьому Переліку, є мінімальними і зменшенню не підлягають. Банківські установи можуть лише збільшувати строки зберігання документів, якщо це викликано специфічними особливостями їх роботи”.

Із всіх точок зору, банк не міг не розуміти, що якщо ним будуть знищені первинні документи, то при неповернутому кредиті, він не зможе належними, допустимими та достатніми доказами довести факт надання боржнику такого кредиту.

Тому, з огляду на викладені вище аргументи, рішенням Личаківського районного суду м.Львова від 21.02.2019р. по справі №463/6228/17 було визнано факт відсутності заборгованості у позичальника по кредитному договору від 02.09.2008р.

• Твердження банку та аргументація позичальника, котрий визнав, що отримав кошти від банківської установи, але довів, що такі кошти були отримані ним не на підставі такого кредитного договору.

Доводи банку про те, що кошти були отримані позичальником на підставі та у зв’язку із виконанням кредитного договору.

На переконання банку, між банком та позичальником виникли взаємні цивільні права та обов’язки за кредитним договором: як на підставі укладеного письмового договору, так і на підставі юридичних фактів — вчинення позичальником дій по фактичному отриманню кредитних коштів понад суми обумовлені договорами кредиту. Фактично, за логікою банку, між позичальником та банківською установою виникли правовідносини із кредитної лінії.

Окрім того, банківська установа намагаючись хоч якось пояснити відсутність письмової форми кредитного договору, де би було вказано про кредитну лінію для позичальника, здійснила посилання на п.2 ст.218 ЦК України, де встановлено правову норму, згідно із котрою “Якщо правочин, для якого законом встановлена його недійсність у разі недодержання вимоги щодо письмової форми, укладений усно і одна із сторін вчинила дію, а друга сторона підтвердила її вчинення, зокрема шляхом прийняття виконання, такий правочин у разі спору може бути визнаний судом дійсним”.

Спростування позичальником позиції банку

Позичальник звертав увагу суду на те, що в п.1.1 даного кредитного договору обумовлено, що “Банк надає Позичальнику кредит для поточних потреб в сумі 36 245, 00 (тридцять шість тисяч двісті сорок п’ять Євро 00 євроцентів) Євро”.  

Позичальник зауважив, що даний кредитний договір взагалі не містить твердження про те, що даний кредит є кредитною лінією, не містить ліміту такого кредиту, а також не містить графіку зменшення ліміту кредитування.

У відповідності до п.1 ст.1054 Цивільного кодексу України від 16.01.2003р. №435-ІV “За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти“.

Більше того, у відповідності до п.1 ст.1055 ЦК України “Кредитний договір укладається у письмовій формі”.

В п.2 ст.1055 ЦК України запроваджено правову норму, згідно котрої “Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним”.

Згідно із п.2 ст.215 ЦК України “Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається”.

Тому, на думку позичальника, із всіх точок зору, укладений ним 02.09.2008р. кредитний договір є договором про разовий кредит на суму 36 245, 00 євро і не є договором про кредитну лінію.

Той факт, що після повернення кредиту банк повторно надав позичальнику кошти, не засвідчує, що такий договір став договором про кредитну лінію, так як між ним та банком не було підписано жодного додатку чи змін до кредитного договору.

Що ж стосується посилання банку на п.2 ст.218 ЦК України, згідно із котрим “Якщо правочин, для якого законом встановлена його недійсність у разі недодержання вимоги щодо письмової форми, укладений усно і одна із сторін вчинила дію, а друга сторона підтвердила її вчинення, зокрема шляхом прийняття виконання, такий правочин у разі спору може бути визнаний судом дійсним”, то слід зазначити наступне.

На думку позичальника, п.2 ст.218 ЦК України може бути застосовано лише в ситуації, коли одна із сторін вчинила дію, а друга підтверджує її вчинення.

Однак, у нашому випадку таких умов не дотримано. Так, банк стверджує, що ним було надано позичальнику кредитну лінію, натомість позичальник стверджує, що це був лише разовий кредит.

Таким чином, у даному випадку не має підтвердження із другої сторони, більше того, існує спір і різне розуміння такої істотної умови кредитного договору як предмет договору: разовий кредит чи кредитна лінія.

При наявності спору між сторонами, ст.218 ЦК України не передбачає можливості для суду визнавати правочин дійсним щодо якого не дотримано обов’язкову письмову форму.

Більше того, на переконання позичальника, п.2 ст.218 ЦК України не відміняє і не скасовує імперативних норм п.2 ст.1055 ЦК України, відповідно до котрого недотримання письмової форми кредитного договору тягне визнання його нікчемним в силу вимог чинного законодавства України.

З огляду на викладені аргументи Личаківський районний суд м.Львова рішенням від 21.02.2019р. по справі №463/6228/17 визнав факт відсутності заборгованості і у другого позичальника по кредитному договору від 02.09.2008р.

Підсумовуючи викладене вище, слід зазначити, що, справді, банківська установа допустила помилки.

Однак, вказані помилки нам вдалось не лише зауважити, але і з точки зору достатніх та достовірних доказів у строгій відповідності із чинним законодавством України переконати суд, що перший позичальник після повернення кредиту не отримував від банку жодних інших коштів. Другий позичальник хоч і отримував від банку кошти, проте, дані кошти не були кредитом.

В березні 2019 року автором було здійснено публікацію статті, де звернуто увагу на правові ризики того, коли громадяни отримують грошові кошти на особисту банківську картку без оформлення договірних відносин.

При цьому, дана стаття була написана за результатами розгляду справи в місцевому суді і на підставі рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 06.03.2019р. по справі №539/3403/17.

Вказаний вище спір продовжив свій розвиток, оскільки відповідачка оскаржила рішення місцевого суду.

За результатами розгляду справи в Полтавському апеляційному суді у задоволенні апеляційної скарги відповідачки було відмовлено (постанова від 17.07.2019р. по справі №539/3403/17), а вказане вище рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області залишено без змін.

В даному конкретному випадку мова велась про достатньо не малу суму (трохи більше 357 000, 00 (триста п’ятдесят сім тисяч) грн.), а відповідачка в судових органах не змогла довести існування між нею та позивачами підстав для відмови у задоволенні позову.

Тому, з огляду на рішення судів першої та апеляційних інстанцій виникає риторичне питання: А Ви у своїй діяльності і дальше продовжуєте отримувати грошові кошти на особисту банківську картку без оформлення договірних відносин ?

В чому полягають правові ризики отримання таких коштів у вищенаведений спосіб детально викладено у статті “Отримав кошти на особисту банківську карточку ? Будь готовий повернути ці кошти платнику як безпідставно отримані”.

У моїй практиці зустрічались ситуації, коли посадова особа певного господарюючого суб’єкта укладала угоду із перевищенням своїх повноважень. Наприклад, юридична особа зобов’язувалась придбати ту чи іншу продукцію в об’ємах та в загальній сумі, на що у керівника такої юридичної особи не було повноважень відповідно до статуту.

Для засновника такої юридичної особи дана угода була до певної міри не вигідна.

Однак, після зміни керівника, в планах звернення до суду із позовними вимогами про визнання недійсною такої угоди перешкоджала правова норма в абз.2 ч.3 ст.92 Цивільного кодексу України від 16.01.2003р. №435-ІV (надалі — ЦК України) про те, що “Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов’язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно, та не перевищувати своїх повноважень.

У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження”.

Тобто, зацікавлену особу відлякував той факт, що звернувшись до суду із відповідним позовом, із погляду на положення абз.2 ч.3 ст.92 ЦК України, вона зустрінеться із можливим тлумаченням суду про те, що положення статуту такої юридичної особи про обмеження в повноваженнях колишнього керівника не мають юридичної сили, тим більше, що перед укладенням такої спірної угоди із Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань було отримано витяг, згідно із котрим у такого керівника не було жодних обмежень (до речі така суперечність в документах можна зустріти досить часто).

Відповідно ж до ч.2 ст.10 Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань” від 15.05.2003р. №755-IV (надалі — Закон про державну реєстрацію) “Якщо відомості, що підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, є недостовірними і були внесені до нього, третя особа може посилатися на них у спорі, як на достовірні. Третя особа не може посилатися на них у спорі у разі, якщо вона знала або могла знати про те, що такі відомості є недостовірними”.

На особисту думку автора, відсутність волі зацікавленої особи у зверненні до суду, в даному конкретному випадку, відіграв додатково і той факт, що вартість замовленої та придбаної продукції була не настільки економічно невигідна.

Однак, вже після даної ситуації автор, аналізуючи практику Верховного Суду, ознайомився із постановою від 12.06.2018р. по справі №927/976/17 було зазначено, що “Відповідно до частини 3 статті 92 Цивільного кодексу України у відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

Як правильно зазначено судами попередніх інстанцій, якщо договір містить умову (пункт) про підписання його особою, яка діє на підставі статуту підприємства чи іншого документа, що встановлює повноваження зазначеної особи, то наведене свідчить про обізнаність іншої сторони даного договору з таким статутом (іншим документом) у частині, яка стосується відповідних повноважень, і в такому разі суд не може брати до уваги посилання цієї сторони на те, що їй було невідомо про наявні обмеження повноважень представника її контрагента”.

Відтак, якщо вернутись до нашої ситуації, а також … глянути на аналогічні випадки.

В усіх без винятку договорах завжди вписують, що відповідна посадова особа діє на підставі статуту (якщо це керівник, котрий укладає відповідну угоду від імені юридичної особи). Із огляду на вказану вище правову позицію Верховного Суду можна обґрунтовано довести, як цього вимагає ч.3 ст.92 ЦК України, що така юридична особа, котра уклала угоду не лише не могла не знати, але безпосередньо знала і була ознайомлена із такими обмеженнями керівника свого контрагента.

Що ж стосується питання витягу із Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань, згідно із котрим у такого керівника не було жодних обмежень, то слід зазначити, що:

по-перше, відповідно до п/п.1 ч.1 ст.9 та розділу ІV Закону про державну реєстрацію відомості про юридичну особу вносяться до Єдиного державного реєстру на підставі відповідних заяв про державну реєстрацію та первинних документів, котрим є саме статут;

по-друге, в ч.2 ст.10 Закону про державну реєстрацію встановлено норму права, відповідно до котрої “Якщо відомості, що підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, є недостовірними і були внесені до нього, третя особа може посилатися на них у спорі як на достовірні. Третя особа не може посилатися на них у спорі у разі, якщо вона знала або могла знати про те, що такі відомості є недостовірними”.

Сформована ж судова практика, зокрема, постанова Верховного Суду від 12.06.2018р. по справі №927/976/17 доводить, що, оскільки в угодах є посилання на те, що керівник діє відповідно до статуту, то така юридична особа достовірно і точно знала про наявність обмежень в укладенні відповідних угод в керівника такого контрагента.

В п.6 ст.57 Закону України “Про виконавче провадження” від 02.06.2016р. № 1404-VIII встановлено правову норму, згідно котрої “Звіт про оцінку майна у виконавчому провадженні є дійсним протягом шести місяців з дня його підписання суб’єктом оціночної діяльності – суб’єктом господарювання. Після закінчення цього строку оцінка майна проводиться повторно.

“Якщо строк дійсності звіту про оцінку майна закінчився після передачі майна на реалізацію, повторна оцінка такого майна не проводиться”.

Процедура визначення вартості майна у виконавчому провадженні регламентована, загалом, в ст.57 Закону України “Про виконавче провадження”, однак, в межах даної публікації ми торкнемось аналізу ситуації, коли виконавець залучив відповідного суб’єкта оціночної діяльності, котрий, відповідно, вже склав та підписав звіт про оцінку майна.

Принагідно слід зазначити, що аналогічні норми були передбачені також в п.5 ст.58 Закону України “При виконавче провадження” від 21.04.1999р. №606-ХІV, котрий втратив чинність у зв’язку із прийняттям вже згадуваного Закону України “Про виконавче провадження” від 02.06.2016р. № 1404-VIII.

Системний аналіз Закону України “Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні” від 12.07.2001р. №2658-ІІІ; Національного стандарту №1 “Загальні засади оцінки майна і майнових прав”, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10.09.2003р. №1440; Національного стандарту №2 “Оцінка нерухомого майна”, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28.10.2004р. №1442; Національного стандарту №3 “Оцінка цілісних майнових комплексів”, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29.11.2006р. №1655 дозволяє стверджувати, що у звіті про оцінку майна суб’єкт оціночної діяльності визначає вартість майна у національній валюті.

Отож, змоделюємо цілком практичну ситуацію, коли незалежний суб’єкт оціночної діяльності здійснив оцінку майна у виконавчому провадженні та склав відповідний звіт (висновок), де вартість майна боржника визначена у гривнях. Також, відбулась передача майна на реалізацію.

У відповідності до вимог, як чинного так і попереднього Закону України “Про виконавче провадження” звіт про оцінку майна є дійсним протягом шести місяців з дня його підписання, а якщо відбулась передача майна на реалізацію в межах такого строку, то, відповідно, повторна оцінка такого майна не проводиться.

Якщо відносно об’єктивно експертом було визначено вартість майна боржника і національна валюта України стабільна, то, відносно, ніби і немає ризиків — все вирішить ринок і його правило про попит і пропозицію.

Однак, як бути, коли незмінним та дійсним залишається звіт про оцінку майна, але Національний банк України в цей строк різко змінить (зменшить) курс національної валюти.

Відповідь на дане питання однозначна: положення чинного законодавства України не передбачають в такій ситуації втрату чинності звіту про оцінку майна.

Як приклад, можна навести відому для автора даної публікації ситуацію, коли в період чинності п.5 ст.58 Закону України “При виконавче провадження” від 21.04.1999р. №606-ХІV експертом було проведено оцінку та визначено вартість майна боржника, котре підлягало реалізації.

По чинному на той час курсу національної валюти, вартість майна була визначена в звіті (висновку) у гривнях і в еквіваленті становила майже 12 000, 00 дол.США, що майже дорівнювала ринковій ціні такого майна.

Однак, у вказаний вище шестимісячний строк Національним банком України було змінено курс національної валюти, внаслідок чого вартість майна в гривневій сумі, котра була визначена у звіті, в еквіваленті становила вже трохи більше 3 500, 00 США. Вартість аналогічного майна на ринку після зміни курсу національної валюти продовжувала становити ті ж 12 000, 00 дол.США.

Що ж стосується звіту про оцінку майна, де ціна визначена в гривнях ще до зміни курсу національної валюти, то він продовжував вважатись чинним. Все законно, оскільки відповідно до вимог Закону України “Про виконавче провадження” звіт є дійсним і зміна курсу національної валюти не тягне автоматично втрату його чинності.

Аналогічний ризик закладений і в чинній редакції п.6 ст.57 Закону України “Про виконавче провадження” від 02.06.2016р. № 1404-VIII.

Риторичне питання і полягає в тому: чи справедливим є такий правовий механізм.

Відповідь однозначна та зрозуміла для всіх: так не справедливо, але це законно.

Відтак, логічною є запровадження норми, за котрої у випадку зміни курсу національної валюти за чітко визначеними критеріями (наприклад, за даними Національного банку України знецінення гривні відбулось більше ніж на 25%), дійсність та чинність звіту (висновку) про оцінку майна боржника достроково припиняється.

Фактична ситуація

Питання, із котрим до мене звернулись по правову допомогу, полягало у тому, що декілька фізичних осіб, як вони стверджували, позичили грошові кошти іншій фізичній особі. Згодом, як і буває майже завжди, постало питання повернення таких коштів. Однак, позичальник вирішив, що все, що йому було надано, за його логікою, повинно безповоротно та безоплатно залишитись лише у нього. Інших варіантів тут не повинно бути. Причина такої позиції позичальника, очевидно, ґрунтувалась із огляду на спосіб оформлення з ним позикових відносин.

Так, фактично, домовленість між позичальником та позикодавцями про таку позику була досягнута в усній формі.

Більше того, кошти (певна сума) були надані в готівковій формі, проте розписка в позичальника не була отримана в момент передачі коштів (як пояснили позикодавці, безмежно довіряли позичальнику).

Решта суми (більшість наданих в позику коштів) були перераховані позикодавцями позичальнику на його особисту банківську карточку (картковий рахунок) а) шляхом поповнення за номером карткового рахунку позичальника в банкоматі та б) шляхом перерахування коштів із карткових рахунків позикодавців на картковий рахунок позичальника.

Зрозуміло, що на той момент ніхто із позикодавців не звертав уваги, що в моменти безпосереднього здійснення ними платежів із метою перерахування коштів для позичальника, призначення платежів в квитанціях формувалось автоматично та майже дослівно “Поповнення картки/рахунку”.

Вибір способу захисту порушеного права

Отож, строк прийшов, а кошти позичальник не повертає. Усні перемовини із позичальником щодо повернення коштів не давали жодного результату. Тому, позикодавці вирішили перш чим звертатись до суду, двічі надіслали цьому позичальнику письмові вимоги про повернення отриманих в позику коштів.

Зрозуміло, та і прогнозовано, жодної реакції від позичальника як письмової так і усної на вказані вище письмові вимоги про повернення коштів не послідувало.

Особисто, як на думку автора цієї статті та позовних вимог позикодавців, позичальник нібито промовчав, однак, водночас, “як багато сказано” було таким мовчанням позичальника.

Після цього постало питання в заяві до суду обрати той аргументований та безпечний спосіб захисту, котрий б призвів до отримання позикодавцями позитивного для них судового рішення.

Безумовно, що в позовній заяві позикодавці змушені були і вказали про те, що, фактично, кошти надавались ними на підставі усної домовленості про позику. Однак, позикодавці просили захистити їх порушене право, керуючись не нормами права, котре регламентує питання повернення позики, а ст.1212 Цивільного кодексу України (надалі — ЦК України) “Загальні положення про зобов’язання у зв’язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави”.

Мотиви вибору позикодавцями такого способу захисту їх порушеного права полягали у наступному:

По-перше, як слідує із п.1 ст.1047 ЦК України “Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, – незалежно від суми”.

Тобто, для того щоб розв’язати спір між позикодавцями і позичальником при допомозі глави 71 ЦК України, необхідно, щоб між ними був підписаний договір позики.

У відповідності до п.1 ст.207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв’язку.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами) (п.2 ст.207 ЦК України).

Однак, ні позикодавці ні позичальник не надали і не могли надати суду належним чином оформленого в письмовій формі договору позики чи інших документів, котрі б засвідчували виникнення та існування таких правовідносин, їх істотних умов (суми позики, обов’язку позичальника повернути отриману суму, чіткий строк повернення.

По-друге, із змісту долучених до позовної заяви квитанцій про перерахування коштів, котрі оформлені у відповідності до вимог Інструкції про ведення касових операцій банками в Україні, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 01.06.2011р. №174 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 25.06.2011 за №790/19528), не можна було зробити висновок, що вони підтверджують виникнення саме позикових відносин.

Вони лише підтверджують факт перерахування (переказу) та / або зарахування чітко визначеної суми від одного суб’єкта права (ініціатор переказу) до іншого (отримувач платежу) і не більше, про що неодноразово вказується в Законі України “Про платіжні системи та переказ коштів в Україні” від 05.04.2001р. №2346-ІІІ.

По-третє, відповідно до п.2 ст.78 ЦПК України “Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування”.

Таким чином, при відсутності письмового договору позики у відповідності до вимог п.2 ст.78 ЦПК України неможливо було б довести, що між позикодавцями та позичальником виникли саме правовідносини позики.

Саме тому, позикодавці аргументували свої позовні вимоги та просили захисти їх порушені права у порядку, передбаченому ст.1212 ЦК України.

В п.1 ст.1212 ЦК України обумовлено, що особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов’язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов’язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Згідно із п.2 ст.1212 ЦК України положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Більше того, у відповідності до вимог ст.1215 ЦК України набуті позичальником кошти не є такими, що не підлягають поверненню.

В якості аргументування своєї правової позиці позикодавцями була наведена також цитата із ухвали Верховного Суду України від 27.04.2011р. по справі №6-38804св10: ”Апеляційним судом установлено, що за період з травня 2004 року до липня 2005 року ОСОБА_4 неодноразово отримував від ОСОБА_3 грошові кошти, загальна сума яких складає 479658 грн. 10 коп. Зазначені кошти позивачу повернуті не були, що стало підставою для звернення до суду з позовом про стягнення боргу за договором позики. Проте всі розписки підтверджують лише факт отримання відповідачем грошових коштів, жодна з них не містить обов’язку повернути кошти в певний строк і не свідчить про намір ОСОБА_3 передати кошти безоплатно.

Відповідно до ч.1 ст.11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних і юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених позовних вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, як беруть участь у справі.

Право на зміну підстави позову виключно належить лише позивачеві (ст.ст.27, 31 ЦПК України), проте ОСОБА_3, пред’явивши позов про стягнення боргу за договором позики, його підстав не змінював, а тому як у суду першої інстанції не було повноважень на ухвалення рішення з підстав, передбачених ст. ст.1212, 1213 ЦК України, так і в апеляційного суду не було повноважень на ухвалення рішення з інших підстав.

Зокрема, позивач у позовній заяві навів не лише підставу (обґрунтування) позову, а й посилався на норми права (боргові зобов’язання), які врегульовують саме ті правовідносини, на які він посилається як на підставу.

Отже, апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що правовідносини за договором позики, якими мотивовані доводи ОСОБА_3, між сторонами не виникли, а позивач протягом розгляду справи своїх позовних вимог, їх обґрунтування та підстав позову не змінював”.

Тобто, позикодавці звернули увагу на те, що в позивача по справі №6-38804св10 наявні документи, як і у них, котрі чітко не засвідчували виникнення позикових правовідносин (відсутні їх чіткі істотні умови), проте, в даній ситуації позивач звернувся по захист свого права та невірно обґрунтовував свої позовні вимоги лише нормами права про боргові зобов’язання.

У випадку ж із позикодавцями, вказаної вище помилки, на яку звернув увагу Верховний Суд України в ухвалі від 27.04.2011р., вони не допустили та обґрунтували свої позовні вимоги положеннями ст.ст.1212 — 1215 ЦК України.

Що ж стосується позиції відповідача, то, не заперечуючи фактів отримання коштів від позикодавців (банк надав суду виписку по картковому рахунку позичальника), позичальник у відзиві спершу наполягав, що відсутні правові підстави для врегулювання даного спору із допомогою ст.1212 ЦК України, а тому просив керуватись лише нормами матеріального права, котрі регламентують питання повернення позики.

Однак, згодом, фактично змінив свою позицію та стверджував (як на думку позичальників абсолютно безпідставно та необґрунтовано), що кошти отримувались позичальником із метою передачі їх іншій юридичній особі, із котрою було підписано договір позики одним із його ж позичальників.

Позиція суду по конкретному спору

Лубенський міськрайонний суд Полтавської області рішенням від 06.03.2019р. по справі №539/3403/17 позов позикодавців задовольнив частково та стягнув із позичальника ті кошти, котрі були надані йому позичальниками а) шляхом поповнення за номером карткового рахунку позичальника в банкоматі та б) шляхом перерахування із карткових рахунків позикодавців на картковий рахунок позичальника (із 457 765, 00 грн. було задоволено та стягнуто загалом 357 340, 02 грн.).

Суд повністю погодився із позицією позикодавців, що такі кошти є безпідставно отримані позичальником, а тому із метою їх повернення необхідно керуватись положеннями ст.1212 ЦК України.

Відмова в задоволенні позову в частині наданих грошей стосується лише тих коштів, котрі, головно, були надані позичальнику “із рук в руки” та щодо котрих не було отримано жодної розписки. Відверто кажучи, із правовими можливостями стягнення таких коштів позикодавці були ознайомлені, а тому, фактично, не очікували іншого.

Тому, у цілому, як на нашу думку, рішення суду є законним, обґрунтованим і, найголовніше, справедливим.

Чому дана ситуація містить ризики та СТОСУЄТЬСЯ КОЖНОГО, хто отримував грошові кошти на особисту банківську картку

Дане питання не є абстрактне, а цілком реальне та практичне, більше того, містить дуже серйозні ризики для отримувачів таких грошових переказів.

Кожний із нас, хто здійснює господарську діяльність, хоч раз (“не має чого кривити душею”), але отримував на свою особисту банківську картку грошові кошти від інших осіб якщо не за проданий товар то за надані ним послуги.

У вищеописаному випадку саме на таку карточку отримував позику і наш позичальник.

Зрозуміло, що домовленість про такий товар чи послуги, як правило, були досягнуті в усній формі.

Зазвичай, в такого платника залишилась квитанція про такий платіж (або можливість отримати квитанцію про проведення такого переказу, оскільки в момент здійснення такого платежу прив’язка оформляється до номеру його телефону). При цьому, призначення отриманого нами платежу сформульовано, приблизно, наступним чином “Переказ з картки ПриватБанку через Приват24” або “Поповнення готівкою в терміналі самообслуговування …”.

Отож, у чому полягають серйозні ризики для отримувача такого платежу. Змоделюємо ситуацію, за котрої платником коштів здійснено платіж на нашу особисту банківську карточку за, наприклад, надані йому послуги на підставі усної угоди, однак, моральні якості такого платника, як мінімум, не будуть вищі моральних якостей відомого нам позичальника.

Відтак, постає не риторичне питання до таких отримувачів коштів: “У випадку, коли Ваш платник згодом звернеться до Вас із вимогою повернути сплачені ним кошти саме як безпідставно отримані, ВИ ЗМОЖЕТЕ З ТОЧКИ ЗОРУ ЗАКОНУ ДОВЕСТИ ВІДСУТНІСТЬ ПРАВОВИХ ПІДСТАВ ДЛЯ ЗАДОВОЛЕННЯ ТАКИХ ВИМОГ ПО ВІДНОШЕННІ ДО ВАС ???”

Випадок, про котрий піде мова майже традиційний для більшості господарюючих суб’єктів, котрі здійснюють перевезення вантажів транспортними засобами: відправником завантажено вантажний автомобіль, при цьому, особа, котра здійснює перевезення, вважає (або надіється), що вага транспортного засобу із вантажем не перевищує гранично допустимі норми, встановлені чинним законодавством України.

Натомість, під час проїзду автомобіля відбувається його зупинка органами Національної поліції, а зважування, проведене Укртрасбезпекою на пересувних зважувальних пунктах встановлює вагові перевищення гранично-допустимих норм.

Як наслідок, відбувається нарахування плати за проїзд автомобільними дорогами загального користування великовагового транспортного засобу.

У випадку, коли особа, котрій здійснено нарахування вказаної вище плати за проїзд автомобільними дорогами загального користування великовагового транспортного засобу не здійснює таку оплату, то, відповідно, про стягнення такої плати із порушника звертаються в судовому порядку.

В нашому випадку особа вирішила не погоджуватись із позовними вимогами, а тому почала відстоювати свою правоту в судовому порядку і заперечувати законність здійсненого нарахування плати за проїзд автомобільними дорогами загального користування великовагового транспортного засобу.

Отож, із метою спростування позовних вимог до власника транспортного засобу, нами було підготовлено та викладено, загалом, п’ять аргументів, котрі, на нашу думку, в комплексі унеможливлювали задоволення позовних вимог до такого власника транспортного засобу і найбільш повно та всебічно характеризували процедуру такого зважування.

Простою людською мовою їх можна охарактеризувати наступним чином:

(а) Вносити плату за проїзд автомобільними дорогами загального користування великовагового транспортного засобу повинен перевізник, а не власник транспортного засобу;

(б) Автомобіль, котрий здійснював перевезення вантажу, був переданий його власником іншій юридичній особі на зберігання. При цьому, по умовах такого договору зберігання дана особа могла в чітких межах використовувати автомобіль у своїх цілях;

(в) Зважування автомобіля відбувалось за місцем розташування, котре не було погоджене у встановленому порядку;

(г) Безпосереднє зважування автомобіля проводилось в місці, котре не відповідає технічним вимогам;

(д) Вагове обладнання котрим проведене зважування Укртрансбезпекою, є сумнівної якості та не могло достовірно, точно і належним чином здійснити зважування транспортного засобу.

Забігаючи наперед, слід зазначити, що рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 05.03.2018р. по справі №813/4409/17 в задоволенні позову про стягнення із мого довірителя плати за проїзд автомобільними дорогами загального користування великовагового транспортного засобу було відмовлено.

Постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 22.05.2018р. №876/2878/18 вказане вище рішення місцевого суду було залишено без змін.

Однак, фактично, суди відмовляючи в задоволенні позову до мого довірителя, аргументували свої рішення доводами, викладеними, фактично, лише в пунктах (а) і (б). Водночас, суди або промовчали або не взяли до уваги аргументи (не використовували доводи), котрі були викладені в пунктах (в), (г) та (д).

Безумовно, судові рішення влаштовують довірителя і ми коротко в даному матеріалі викладемо ту аргументацію, із котрою погодились суди.

Водночас, як на нашу думку, аргументи котрі не були взяті до уваги, відверто кажучи, є достатньо цікаві для широкого загалу і найбільш повно та яскраво розкривають роботу органів державної влади із організації зважування великовагових автомобілів.

Більше того, їх з успіхом можна і слід використовувати в аналогічних ситуаціях.

Отож, проаналізуємо аргументацію, із котрою погодились суди.

Аргумент (а). В якості заперечення довіритель зазначив, що вносити плату за проїзд автомобільними дорогами загального користування великовагового транспортного засобу повинен перевізник, а не власник транспортного засобу.

Так, в п.28 Порядку здійснення габаритно-вагового контролю та справляння плати за проїзд автомобільними дорогами загального користування транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів, вагові та/або габаритні параметри яких перевищують нормативні, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27.06.2007р. №879 (надалі – Порядок здійснення габаритно-вагового контролю) передбачено, що “Плата за проїзд автомобільними дорогами загального користування великовагового та/або великогабаритного транспортного засобу вноситься перевізником за затвердженими ставками виходячи з вагових та/або габаритних параметрів транспортного засобу, протяжності маршруту, кількості перевезень”.

В ст.1 Закону України “Про автомобільний транспорт” від 05.04.2001р. №2344-III обумовлено, що “автомобільний перевізник – фізична або юридична особа, яка здійснює на комерційній основі чи за власний кошт перевезення пасажирів чи (та) вантажів транспортними засобами”;

“автомобільний самозайнятий перевізник – це фізична особа – суб’єкт господарювання, яка здійснює на комерційній основі чи за власний кошт перевезення пасажирів на таксі без застосування праці найманих водіїв”;

Окрім того, згідно із п.1 Правил перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні, затверджених наказом Міністерства транспорту України від 14.10.1997р. №363, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 20.02.1998р. за №128/2568 вказано, що “Перевізник – фізична або юридична особа – суб’єкт господарювання, що надає послуги з перевезень вантажів чи здійснює за власний кошт перевезення вантажів автомобільними транспортними засобами”.

Тобто, слід звернути увагу на те, що у відповідності до вимог вказаного вище законодавства України перевізником, котрий повинен вносити плату за порушення вагового контролю, є особа, котра здійснює перевезення (фактичне переміщення вантажів) на комерційній основі або за власний кошт.

Довіритель ніколи не заперечував той факт, що є власником автомобіля, з допомогою котрого здійснювалось перевезення вантажів, однак це не доводить той факт, що він є перевізником.

Підтвердженням того, що довіритель не є і не може вважатись перевізником, слугує наступне.

По-перше, витяг із ЄДР, котрий було долучено до матеріалів справи не передбачає, що видом діяльності довірителя (власника транспортного засобу) є вантажні перевезення.

По-друге, той факт, що довіритель не здійснював перевезення, визнає і підтверджує Укртрансбезпека, так як вказала у своїх документах, що безпосереднім водієм була інша фізична особа, для котрої довіритель ніколи не був роботодавцем.

По-третє, за вказане перевезення вантажу довіритель ніколи не отримував і не передбачається отримання жодної винагороди.

По-четверте, довіритель ніколи не був власником вантажу, а отже не може вважатись таким, що перевозив вантаж за власний кошт.

Більше того, Укртрансбезпека в Акті проведення перевірки додержання вимог законодавства про автомобільний транспорт під час виконання перевезень пасажирів і вантажів автомобільним транспортом вказала про наявність накладної на вантаж, де відправником вантажу вказано юридичну особу “А”, а одержувачем юридична особа “В”.

Аргумент (б). Автомобіль, котрий здійснював перевезення вантажу, був переданий його власником іншій юридичній особі на зберігання. При цьому, по умовах такого договору зберігання дана особа могла в чітких межах використовувати автомобіль у своїх цілях.

Так, майже за два місяці до такого зважування транспортного засобу, довіритель уклав із вже згадуваною юридичною особою “В” (одержувач вантажу) договір зберігання, згідно із котрим того ж дня передав на зберігання підприємству спеціалізований вантажний автомобіль (самоскид).

В цей день також було оформлено відповідний акт прийому-передачі автомобіля на зберігання.

Такий чином, даний документ із розкриттям суті прямих цивільних правовідносин між довірителем та юридичною особою “В” додатково засвідчує, що довіритель не є перевізником у спірних правовідносинах, а отже позовні вимоги до нього є безпідставні та не ґрунтуються на чинному законодавстві України.

Фактично, по логіці судів, вказаних аргументів було достатньо для того, щоб позовні вимоги до мого довірителя були відхилені.

Проте, водночас, наведемо і проаналізуємо аргументацію, котру проігнорували або відхилили суди.

Аргумент (в). Зважування відбувалось за фактичним місцем розташування, котре не було погоджене у встановленому порядку.

В безпосередній довідці про результати здійснення габаритно-вагового контролю від 22.03.2017р. було обумовлено, що місцем розташування пересувного габаритно-вагового контролю вказано трасу Київ — Чоп, 569 км + 130 м.

Разом з тим, як було з’ясовано та документально підтверджено, “… на ділянці дороги 560 — 580 км. передбачена робота пересувного габаритно-вагового комплексу на км. 569 та 575”.

Тобто, слід звернути увагу на те, що різниця місця, де фактично був проведений 22.03.2017р. ваговий контроль автомобіля довірителя із місцем, котре погоджено у встановленому порядку, становить 130 метрах.

Водночас, згідно із п.11 Порядку здійснення габаритно-вагового контролю “Місце та режим роботи пересувного пункту встановлюється Укртрансбезпекою за погодженням з уповноваженим підрозділом Національної поліції”.

Аргумент (г). Безпосереднє зважування автомобіля проводилось в місці, котре не відповідає технічним вимогам.

Так, у відповідності до розділу ІІ Вимог до облаштування та технічного оснащення пунктів габаритно-вагового контролю на автомобільних дорогах загального користування, затверджених наказом Міністерства інфраструктури України від 28.07.2016р. №255 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 22.08.2016р. за №1171/29301) “Габаритно-ваговий контроль пересувними пунктами здійснюється на спеціально обладнаних ділянках доріг I – IV категорій” (п.1).

“Пересувний пункт габаритно-вагового контролю влаштовується на автомобільних дорогах загального користування з урахуванням параметрів видимості для певної категорії дороги згідно з вимогами ДБН В.2.3-4:2015 “Автомобільні дороги. Частина I. Проектування. Частина II. Будівництво” у спеціально обладнаних для проведення габаритно-вагового контролю місцях або на майданчиках для відпочинку, стоянках та майданчиках для короткочасної зупинки автомобілів, обладнаних перехідно-швидкісними смугами” (п.2).

У відповідності до п.3 розділу ІІ вищеобумовлених Вимог до облаштування та технічного оснащення пунктів “Пересувний пункт габаритно-вагового контролю повинен мати:

1) позначення відповідними тимчасовими дорожніми знаками;

2) рівну поверхню із поздовжнім та поперечним ухилом < 3 проміле;

3) тверде покриття (асфальтобетонне або цементобетонне) без деформацій дорожнього одягу;

4) ширину не менше ніж 7,0 м”.

Довіритель обґрунтовано висловив сумнів, що місце фактичного зважування з різницею у 130 метрів від спеціально виділеного та погодженого місця на 569 км. відповідало вимогам а) ДБН В.2.3-4:2015 та б) п.3 розділу Вимог до облаштування та технічного оснащення пунктів, особливо, що стосується питання максимально дозволеного ухилу. Справа в тому, що довірителю достеменно відомо із слів фактичного водія транспортного засобу, що коли автомобіль заїхав на ваговий засіб для здійснення зважування, то, водій звернув увагу на значний ухил, котрий “кидався в очі”, а відтак повідомив, що буде дуже сильна різниця в осьовому навантаженні, чого не може бути при рівній поверхні, а також, зважаючи на фізичний стан вантажу (пісок).

У відповідь, як стверджував водій, працівники Укртрансбезпеки лише єхидно усміхались на його зауваження.

В судовому засіданні у встановленому порядку органи державної влади не спростували і не довели, як цього вимагає ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України, що місце фактичного зважування в питанні максимально дозволеного ухилу відповідало вимогам а) ДБН В.2.3-4:2015 та б) п.3 розділу Вимог до облаштування та технічного оснащення пунктів.

Аргумент (д). Вагове обладнання котрим проводилось зважування, є, фактично, сумнівної якості та не може достовірно і належним чином провести чітке зважування автомобіля.

Як слідує із п.12 Порядку здійснення габаритно-вагового контролю “Вимірювальне і зважувальне обладнання для здійснення габаритно-вагового контролю повинне утримуватись у робочому стані; періодично проводиться повірка (метрологічна атестація) такого обладнання з подальшим клеймуванням (пломбуванням) та видачею відповідного свідоцтва спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері метрології”.

Тобто, вимірювальний засіб, котрий здійснює зважування вантажних автомобілів повинен періодично проходити повірку та мати відповідні свідоцтва спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у сфері метрології.

Для того, щоб довести дотримання вказаної вище норми права органами державної влади на вимогу довірителя було додано до суду а) сертифікат серії А №004666, виданий 21.11.2007р. та б) свідоцтво про повірку законодавчо регульованого засобу вимірювальної техніки від 08.07.2017р. №34-00/3517.

Аналіз поданих документів поряд із квитанцією від 22.03.2017р. про здійснення вагового контролю автомобіля, дозволив довірителю навести наступні аргументи:

По-перше, аналіз квитанції від 22.03.2017р. про здійснення вагового контролю автомобіля, належного довірителю, не дозволяє стверджувати, що такий ваговий контроль здійснено саме тим приладом (вимірювальною технікою), на котру видано сертифікат та відповідне свідоцтво про повірку.

По-друге, сертифікат серії А №004666, виданий 21.11.2007р., оформлений на фірму-виробника “Central Weighing” LTD, Великобританія.

Водночас, в свідоцтві про повірку законодавчо регульованого засобу вимірювальної техніки від 08.07.2017р. №34-00/3517 сказано, що повірка вимірювальної техніки проведена фірми виробника “Central Weighing”, Англія.

Як на думку довірителя, ніхто не довів, що виробники під назвами “Central Weighing” LTD, Великобританія та “Central Weighing” Англія є одним і тим же виробником, тим більше, що в документах (сертифікат та свідоцтво) не наведено дані про їх реєстраційні дані.

По-третє, в сертифікаті серії А №004666, виданому 21.11.2007р., мова ведеться про “засоби вимірювальної техніки ”Ваги пересувні автомобільні CHEKLODE FREEWEIGH”.

Натомість, в свідоцтві про повірку законодавчо регульованого засобу вимірювальної техніки від 08.07.2017р. №34-00/3517 сказано про “Вага автомобільна підкладна типу CHEKLODE FREEWEIGH”.

На переконання довірителя, належними, достатніми та достовірними доказами ніхто не довів, що обладнання під назвою “Ваги пересувні автомобільні CHEKLODE FREEWEIGH” є тотожним обладнанню під назвою “Вага автомобільна підкладна типу CHEKLODE FREEWEIGH”.

Як вже зазначалось автором, останні три аргументи суди не взяли до уваги. Однак, дуже наглядним є те, що на такі аргументи довірителя, особливо що стосується належності, відповідності та справності зважувального обладнання, представник Укртрансбезпеки в судовому засіданні відповів (майже дослівно), що вони оперують тими документами, котрі їм надали.

Не будемо з’ясовувати мотив, чого суди не обгрунтовували свої рішення такими доводами. Можливо, як варіант, суди не хотіли давати оцінку якості організації роботи Укратрансбезбеки.

Однак, попри це, даний аспект дозволяє обґрунтовано припускати автору статті, що такі аргументи мають право на самостійне існування і можуть не один раз допомогти господарюючим суб’єктам, котрих органи державної влади звинуватять у вагових перевищеннях гранично-допустимих норм при проїзді автомобільними дорогами загального користування.

Достатньо часто виникають ситуації, коли громадянин здійснив придбання товару чи замовив надання послуг, більше того, повністю оплатив своє замовлення. Однак, виконавець в порушення договірних умов затягує виконання своїх обов’язків, при цьому, із посиланням на договірні умови, сміло зазначає, що вони не передбачають можливість застосування для нього будь-яких штрафних санкцій за такі порушення.

Як слід поступати громадянину в такій ситуації, розглянемо на конкретному прикладі.

Отож, громадянин уклав із будівельною організацією договір, на підставі котрого, він зобов’язаний був оплатити вартість квартири в багатоквартирному будинку, а будівельна організація зобов’язувалась завершити будівництво будинку та здати його в експлуатацію у чітко визначені строки.

Громадянин виконав свої зобов’язання, а будівельна організація фактично звела будинок як такий, однак, він не був зданий в експлуатацію, як і не завершені з їх сторони всі будівельні і ремонтні роботи. На прохання громадянина назвати причини затримки завершення будівництва і обумовити кінцевий строк виконання своїх зобов’язань, організація вказує по наявність “обґрунтованих” причин, котрі до цього часу перешкоджають в завершенні будівництва. При цьому, будівельна організація не забуває неодноразово коректно нагадувати, що погоджені між ними договірні умови не передбачають можливість застосування до них будь-яких штрафних санкцій.

Відтак, нам залишається звернутись до чинного законодавства України із метою з’ясування які можливості для захисту своїх прав надано громадянам не залежно від того, які штрафні санкції визначені або не передбачені у відповідних договорах.

Отож, за загальним правилом, ”Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів” (п.1 ст.4 Цивільного процесуального кодексу України). ”Відмова від права на звернення до суду за захистом є недійсною” (п.3 ст.4 Цивільного процесуального кодексу України).

Також, Законом України “Про захист прав споживачів” від 12.05.1991р. №1023-ХІІ передбачено, що споживачі під час придбання, замовлення або використання продукції, яка реалізується на території України, для задоволення своїх особистих потреб мають право на звернення до суду та інших уповноважених органів державної влади за захистом порушених прав (п/п.6 п.1 ст.4).

Що ж стосується безпосереднього питання нарахування та стягнення пені із порушника, то в п.5 ст.10 Закону України “Про захист прав споживачів” встановлено норму права, згідно із котрою “У разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення”.

Тобто, слідує, що підставою для нарахування такої пені є положення вказаного вище Закону, не зважаючи навіть на те, що можливості нарахування такої пені не було передбачено в договірних умовах, укладених між громадянином та будівельною організацією.

У відповідності до п.6 ст.10 Закону України “Про захист прав споживачів” виконавець не несе відповідальності за невиконання, прострочення виконання або інше неналежне виконання зобов’язання та недоліки у виконаних роботах або наданих послугах, якщо доведе, що вони виникли (а) з вини самого споживача чи (б) внаслідок дії непереборної сили. Однак, у нашому випадку будівельна організація не навела вказаних вище обставин, котрі б унеможливлювали її притягнення до відповідальності.

Окремо слід зауважити, що положення п.5 ст.10 Закону України “Про захист прав споживачів” передбачають можливість нарахування пені в розмірі 3 процентів саме за кожний день такого прострочення.

Відтак, коли громадянин сплатив, візьмемо, 1 000 000, 00 (один мільйон) грн. за квартиру, однак, будівельна організація затримує її передачу замовнику, наприклад, на один календарний рік, то в такого громадянина є можливість і правова підстава поставити позовну вимогу про стягнення пені в розмірі 10 950 000, 00 (десять мільйонів дев’ятсот п’ятдесят тисяч) грн. (1 000 000, 00 грн. * 3 % * 365 днів).

В нашому є конкретному випадку громадянин, коли звертався до суду, нарахував пеню до стягнення не за весь час прострочення і вказав до вимоги дещо меншу суму (можна сказати еквівалент вартості такої оплаченої квартири).

При цьому, зважаючи на те, що в п.3 ст.22 Закону України “Про захист прав споживачів” обумовлено, що “Споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, що пов’язані з порушенням їх прав”, то за подання такої позовної заяви громадяни не сплачував жодного судового збору.

Суд, котрий розглядав даний спір, задовольнив позовні вимоги в повному обсязі, а будівельна організація не оскаржувала дане рішення в апеляційному порядку, тому воно набрало законної сили.

Цілком погоджуюсь, що прагматичні оптимісти або невиправдані песимісти скажуть, що рішення суду ще слід виконати і тут ще роботи і роботи, котру слід завершити для отримання таких коштів.

Однак, виконання рішення суду це інше питання, над котрим справді слід ще працювати. Ніхто цього не заперечує.

Проте, одна ситуація не є подібна на другу ситуацію, і не для кожної будівельної організації наявність такого судового спору може бути дуже доречне і своєчасне.

Автор даного матеріалу говорить ті слова до того, що в цілком аналогічній ситуації, коли інший громадянин з його правовою допомогою звернувся із позовом до іншої будівельної організації про стягнення пені за затримку у здачі іншого об’єкту нерухомості, то така будівельна організація буквально на друге судове засідання запропонувала мирову угоду такому позивачу.

При цьому, умови такої мирової угоди були більш чим цікаві для цього позивача: будівельна організація передала у власність громадянину ще один такий же об’єкт нерухомості в тому ж приміщенні, а від громадянина вимагалось лише відмовитись від позовних вимог (ну і звичайно дуже строга вимога будівельників … жодним чином не ділитись досвідом із сусідами).

Адвокат, Володимир БОРОВЕЦЬ, 20.12.2018 р. (більше…)