Однак, аналіз вказаних вище норм права не надавав можливості водію в даній конкретній ситуації бути звільненим від адміністративної відповідальності, оскільки “Відповідальна особа, зазначена у ч.1 ст.14-2 цього Кодексу … звільняється від адміністративної відповідальності за правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксоване в автоматичному режимі, або за порушення правил зупинки, стоянки, паркування транспортних засобів, зафіксоване в режимі фотозйомки (відеозапису), якщо протягом 20 календарних днів з дня вчинення відповідного правопорушення або з дня набрання постановою по справі про адміністративне правопорушення законної сили:

– ця особа надала документ, який підтверджує, що до моменту вчинення правопорушення транспортний засіб вибув з її володіння внаслідок протиправних дій інших осіб, або щодо протиправного використання іншими особами номерних знаків, що належать її транспортному засобу;

– особа, яка керувала транспортним засобом на момент вчинення зазначеного правопорушення, звернулася особисто до органу (посадової особи), уповноваженого розглядати справи про адміністративні правопорушення, із заявою про визнання зазначеного факту адміністративного правопорушення та надання згоди на притягнення до адміністративної відповідальності, а також надала документ (квитанцію) про сплату відповідного штрафу”.

Отож, пошуки аргументації були продовжені та було запропоновано (оскільки інших варіантів, як таких, взагалі не було), говорячи простою людською мовою, твердження про те, що це не водій залишив свій автомобіль в зоні дії знаку “Зупинку заборонено”, це знак 3.34 “Зупинку заборонено” в даному конкретному місці ВСТАНОВЛЕНИЙ НЕЗАКОННО.

Відтак, із метою з’ясування питання законності встановлення знаку 3.34 “Зупинку заборонено” були подані відповідні запити до Головного управління Національної поліції у Львівській області та Галицької районної адміністрації Львівської міської ради.

Окрім того, щоб не пропустити строки оскарження, було подано відповідний позов до суду.

Юридичної мовою було аргументовано позовну заяву водія наступним чином:

В ч.1 ст.27 Закону України “Про дорожній рух” від 30.06.1993р. №3353-ХІІ встановлено норму права, згідно із котрою “Організація дорожнього руху на автомобільних дорогах, вулицях та залізничних переїздах здійснюється із застосуванням технічних засобів інформаційно-телекомунікаційних та автоматизованих систем керування та нагляду за дорожнім рухом відповідно до правил і стандартів, а також на основі проектів і схем організації дорожнього руху, погоджених із відповідними підрозділами Національної поліції”.

Більше того, згідно із п.10.1.2 Національного стандарту України «Безпека дорожнього руху. Знаки дорожні. Загальні технічні умови. Правила застосування» ДСТУ 4100:2014, котрий набув чинності 01.07.2015 року “Установлення чи демонтаж дорожніх знаків без погодження із Міністерством внутрішніх справи України відповідно до Закону України “Про дорожній рух” заборонено”.

Тобто, позовні вимоги було обґрунтовано тим, що знак 3.34 “Зупинку заборонено” встановлений в даному конкретному місці незаконно, оскільки його встановлення відбулось без погодження із відповідними органами Національної поліції.

Відтак, не можна притягати до адміністративної відповідальності особу за порушення незаконно встановленого знаку дорожнього руху.

Вже під час розгляду справи від органів Національної поліції та Галицької районної адміністрації Львівської міської ради надійшло підтвердження того, що за місцем зупинки автомобіля водія-скаржника встановлення дорожнього знаку 3.34 “Зупинку заборонено” не було погоджено із відповідними підрозділами Національної поліції.

За таких умов, Сихівський районний суд м.Львова рішенням від 31.01.2020р. по справі №464/26/20, із посиланням на вказані вище норми права, позов водія задоволив та скасував постанову по справі про адміністративне правопорушення, аргументувавши своє рішення тим, що “… встановлення органом місцевого самоврядування дорожнього знаку на території відповідного міста вважатиметься законним виключно за умови погодження встановлення дорожнього знаку з відповідним підрозділом Національної поліції.

Відповідачем не надано суду доказів погодження встановлення дорожнього знаку 3.34 «Зупинку заборонено» на вул.Крушельницької у м. Львові з відповідним підрозділом Національної поліції України. Відповідні докази відсутні також у листі Галицької районної адміністрації Львівської міської ради від 23.12.2019 року №31-6824, а також листі Управління патрульної поліції у Львівській області від 20.12.2019 №212зі/41/12/03-2019.

У відповідності до п.1 ч.1 ст.247 КУпАП, провадження в справі про адміністративне правопорушення не може бути розпочато, а розпочате підлягає закриттю за такої обставини, як відсутність події і складу адміністративного правопорушення”.

Підсумок:

1. Можна cказати, що у даного порушника-водія все склалось як найкраще, оскільки за місцем зупинки його автомобіля не було погоджено із органами Національної поліції схему організації дорожнього руху та безпосереднє встановлення дорожнього знаку 3.34 «Зупинку заборонено».

До певної міри так, але аргументація про незаконно встановлений знак виникла та спрацювала з огляду лише на те, що до кожної справи не залежно від її поважності, адвокату необхідно підходити завжди індивідуально та творчо.

2. Автор жодним не закликає порушувати правила дорожнього руху, однак свої права та законні інтереси завжди рекомендує відстоювати всіма можливими законними методами.

Саме тому, постановою Городоцького районного суду Львівської області від 15.11.2019р. по справі №441/1836/19 особу, котра здійснила вище обумовлену крадіжку палива, було визнано винною у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч.1 ст.51 КУпАП, однак, зважаючи на закінчення тримісячного строку притягнення до адміністративної відповідальності, провадження по даній справі було закрите.

Що стосується матеріалів справи, котрі надіслало до суду Головне управління Державної фіскальної служби у Львівській області із метою притягнення директорки ТОВ “Бізнеснафтопродукт” до адміністративної відповідальності згідно ч.1 ст.164 КУпАП, то постановою Городоцького районного суду Львівської області від 15.11.2019р. по справі №441/1434/19 провадження щодо притягнення до адміністративної відповідальності директорки ТОВ “Бізнеснафтопродукт” по ч.1 ст.164 КУпАП за безліцензійну торгівлю паливом було закрите у зв`язку з відсутністю в її діях складу адміністративного правопорушення.

При цьому, аргументація суду в даному випадку, фактично, зводилась до наступного:

По-перше, істотною ознакою адміністративного правопорушення, передбаченого ч.1 ст.164 КУпАП, є не тільки факт здійснення господарської діяльності з метою одержання прибутку, але і систематичний, самостійний та ініціативний характер таких дій, що і становить суть господарської діяльності.

Доказів системної діяльності ТОВ “Бізнеснафтопродукт” із метою реалізації палива без отриманої на це ліцензій ГУ ДФС у Львівській області не надало.

По-друге, в матеріалах справи відсутні докази на підтвердження отримання ТОВ “Бізнеснафтопродук” грошових коштів (прибутку) з реалізації дизельного палива, без одержання ліцензії на провадження означеного виду господарської діяльності.

По-третє, правопорушник надав свідчення того, що він 23.07.2019 о 11 год. 00 хв., ознайомлюючись із роботою АЗС з метою майбутнього працевлаштування оператором заправної станції в ТзОВ «Бізнеснафтопродукт» таємно викрав 5 літрів дизельного палива, загальною вартістю 139 грн. 75 коп., вирученими коштами розпорядився.

Відверто кажучи, на даному етапі із ухваленням рішень в Городоцькому районному суді Львівської області нами було сформовано хороший та якісний аргумент із метою скасування податкового повідомлення-рішення про накладення штрафу у розмірі 250 000, 00 грн.

Третій етап: “Визнання протиправним і скасування податкового повідомлення-рішення”.

ТОВ “Бізнеснафтопродукт” звернулось до Львівського окружного адміністративного суду із позовною вимогою про визнання протиправним і скасування податкового повідомлення-рішення.

Аргументація та доводи ТОВ “Бізнеснафтопродукт” в позовній заяві полягали, загалом, в наступному:

1. Позивач заявив, що внутрішнім наказом ТОВ “Бізнеснафтопродукт” було заборонено продаж палива в 24.00 годин 30.06.2019р.

Більше того, перед входом до каси АЗС було вивішено оголошення про те, що АЗС не працює.

2. Особа, котра безпосередньо заправила 5 літрів палива, нібито, від імені позивача, відповідно до наказу Товариства не працювала 23.07.2019р. на ТОВ “Бізнеснафтопродукт”, не могла продавати паливо, як і представляти Товариство перед покупцями, а могла лише ознайомлюватись із роботою заправки.

3. Особа, котра безпосередньо заправила 5 літрів палива в авто перевіряючих, засвідчила у своїх письмових поясненнях, що, вона, фактично викрала це паливо у ТОВ “Бізнеснафтопродукт” із метою здійснення такої заправки.

4. Постановою Городоцького районного суду Львівської області від 15.11.2019р. по справі №441/1836/19, провадження №3/441/932/2019 було встановлено факт крадіжки дизельного палива 23.07.2019р. в ТОВ “Бізнеснафтопродукт” особою, котра була лише допущена до ознайомлення із роботою оператора АЗС.

5. Постановою Городоцького районного суду Львівської області від 15.11.2019р. по справі №441/1434/19, провадження №3/441/814/2019 по відношенні до директорки ТОВ “Бізнеснафтопродукт” за вчинення правопорушення, передбаченого за ч.1 ст.164 КУпАП було закрито у зв’язку із відсутністю в її діях складу адміністративного правопорушення.

Більше того, Городоцький районний суд Львівської області в постанові від 15.11.2019р. по справі №441/1434/19 зазначив, що “… у протоколі про адміністративне правопорушення серії ЛВ №21 від 06.08.2019, при зазначені обставин вчинення ОСОБА_1 правопорушення відображено лише одиничний факт, що мав місце 23.07.2019 о 11 год. 20 хв. на території ТзОВ «Бізнеснафтопродукт», що за АДРЕСОБ_2, а не систематичну діяльність, яка здійснюється протягом певного періоду часу.

Окрім цього, в матеріалах справи відсутні докази на підтвердження отримання ОСОБА_1 грошових коштів (прибутку) з реалізації дизельного палива, без одержання ліцензії на провадження означеного виду господарської діяльності”.

З огляду на викладені вище аргументи і доводи, ТОВ “Бізнеснафтопродукт” в позовній заяві звернула увагу на те, що встановлений Городоцьким районним судом Львівської області факт викрадення особою, допущеної до ознайомлення із роботою АЗС, дизельного пального в розмірі 5 літрів 23.07.2019р. виключає із всіх точок зору можливість продажу в цей час цього пального перевіряючим із сторони позивача.

При цьому, в п.6 ст.78 КАС України встановлено норму права, згідно із котрою “… постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов’язковими для адміністративного суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, ухвала або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою”.

Правовою підставою для задоволення таких позовних вимог ТОВ “Бізнеснафтопродукт” вказало те, що в ч.2 ст.61 Конституції України встановлено норму права, згідно із котрою “Юридична відповідальність особи має індивідуальний характер”.

З огляду на наведені аргументи Львівський окружний адміністративний суд рішенням від 11.02.2020р. по справі №1.380.2019.006309 повністю задовольнив позовні вимоги ТОВ “Бізнеснафтопродукт”, визнав протиправним та скасував податкове повідомлення-рішення про накладення штрафу у розмірі 250 000, 00 грн.

Як слідує із рішення від 11.02.2020р. по справі №1.380.2019.006309 “… суд дійшов висновку, що 23.07.2019 року позивач не здійснював продаж дизельного палива в кількості 5 літрів за ціною реалізації 27,95 грн./л. на загальну суму 139,75 грн., як зазначено в акті (довідці) фактичної перевірки №13/580/40.1/22346354 від 23.07.2019 року, оскільки вказане дизельне паливо таємно, шляхом розтрати викрав ОСОБА_1 , який ознайомлювався із роботою АЗС з метою майбутнього працевлаштування оператором заправної станції в ТзОВ «Бізнеснафтопродукт», що встановлено постановою Городоцького районного суду Львівської області від 15.11.2019 року у справі №441/1836/19, яка набрала законної сили 25.11.2019 року та в силу положень частини шостої сттатті 78 КАС України є обов`язковою для суду”.

Резюме:

Після виграшу по справі, мій довіритель сказала, що вона єдина із декількох своїх знайомих (які займались аналогічним видом господарської діяльності), котра домоглась ухвалення позитивного для неї рішення та скасування штрафів за торгівлю паливом без ліцензії (їх адвокати іншого варіанту окрім як повної капітуляції перед податковою службою, не запропонували нічого).

Тому, “Борітеся — поборите !”

Тому, з огляду на викладені вище аргументи, рішенням Личаківського районного суду м.Львова від 21.02.2019р. по справі №463/6228/17 було визнано факт відсутності заборгованості у позичальника по кредитному договору від 02.09.2008р.

• Твердження банку та аргументація позичальника, котрий визнав, що отримав кошти від банківської установи, але довів, що такі кошти були отримані ним не на підставі такого кредитного договору.

Доводи банку про те, що кошти були отримані позичальником на підставі та у зв’язку із виконанням кредитного договору.

На переконання банку, між банком та позичальником виникли взаємні цивільні права та обов’язки за кредитним договором: як на підставі укладеного письмового договору, так і на підставі юридичних фактів — вчинення позичальником дій по фактичному отриманню кредитних коштів понад суми обумовлені договорами кредиту. Фактично, за логікою банку, між позичальником та банківською установою виникли правовідносини із кредитної лінії.

Окрім того, банківська установа намагаючись хоч якось пояснити відсутність письмової форми кредитного договору, де би було вказано про кредитну лінію для позичальника, здійснила посилання на п.2 ст.218 ЦК України, де встановлено правову норму, згідно із котрою “Якщо правочин, для якого законом встановлена його недійсність у разі недодержання вимоги щодо письмової форми, укладений усно і одна із сторін вчинила дію, а друга сторона підтвердила її вчинення, зокрема шляхом прийняття виконання, такий правочин у разі спору може бути визнаний судом дійсним”.

Спростування позичальником позиції банку

Позичальник звертав увагу суду на те, що в п.1.1 даного кредитного договору обумовлено, що “Банк надає Позичальнику кредит для поточних потреб в сумі 36 245, 00 (тридцять шість тисяч двісті сорок п’ять Євро 00 євроцентів) Євро”.  

Позичальник зауважив, що даний кредитний договір взагалі не містить твердження про те, що даний кредит є кредитною лінією, не містить ліміту такого кредиту, а також не містить графіку зменшення ліміту кредитування.

У відповідності до п.1 ст.1054 Цивільного кодексу України від 16.01.2003р. №435-ІV “За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти“.

Більше того, у відповідності до п.1 ст.1055 ЦК України “Кредитний договір укладається у письмовій формі”.

В п.2 ст.1055 ЦК України запроваджено правову норму, згідно котрої “Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним”.

Згідно із п.2 ст.215 ЦК України “Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається”.

Тому, на думку позичальника, із всіх точок зору, укладений ним 02.09.2008р. кредитний договір є договором про разовий кредит на суму 36 245, 00 євро і не є договором про кредитну лінію.

Той факт, що після повернення кредиту банк повторно надав позичальнику кошти, не засвідчує, що такий договір став договором про кредитну лінію, так як між ним та банком не було підписано жодного додатку чи змін до кредитного договору.

Що ж стосується посилання банку на п.2 ст.218 ЦК України, згідно із котрим “Якщо правочин, для якого законом встановлена його недійсність у разі недодержання вимоги щодо письмової форми, укладений усно і одна із сторін вчинила дію, а друга сторона підтвердила її вчинення, зокрема шляхом прийняття виконання, такий правочин у разі спору може бути визнаний судом дійсним”, то слід зазначити наступне.

На думку позичальника, п.2 ст.218 ЦК України може бути застосовано лише в ситуації, коли одна із сторін вчинила дію, а друга підтверджує її вчинення.

Однак, у нашому випадку таких умов не дотримано. Так, банк стверджує, що ним було надано позичальнику кредитну лінію, натомість позичальник стверджує, що це був лише разовий кредит.

Таким чином, у даному випадку не має підтвердження із другої сторони, більше того, існує спір і різне розуміння такої істотної умови кредитного договору як предмет договору: разовий кредит чи кредитна лінія.

При наявності спору між сторонами, ст.218 ЦК України не передбачає можливості для суду визнавати правочин дійсним щодо якого не дотримано обов’язкову письмову форму.

Більше того, на переконання позичальника, п.2 ст.218 ЦК України не відміняє і не скасовує імперативних норм п.2 ст.1055 ЦК України, відповідно до котрого недотримання письмової форми кредитного договору тягне визнання його нікчемним в силу вимог чинного законодавства України.

З огляду на викладені аргументи Личаківський районний суд м.Львова рішенням від 21.02.2019р. по справі №463/6228/17 визнав факт відсутності заборгованості і у другого позичальника по кредитному договору від 02.09.2008р.

Підсумовуючи викладене вище, слід зазначити, що, справді, банківська установа допустила помилки.

Однак, вказані помилки нам вдалось не лише зауважити, але і з точки зору достатніх та достовірних доказів у строгій відповідності із чинним законодавством України переконати суд, що перший позичальник після повернення кредиту не отримував від банку жодних інших коштів. Другий позичальник хоч і отримував від банку кошти, проте, дані кошти не були кредитом.

При цьому, дана стаття була написана за результатами розгляду справи в місцевому суді і на підставі рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 06.03.2019р. по справі №539/3403/17.

Вказаний вище спір продовжив свій розвиток, оскільки відповідачка оскаржила рішення місцевого суду.

За результатами розгляду справи в Полтавському апеляційному суді у задоволенні апеляційної скарги відповідачки було відмовлено (постанова від 17.07.2019р. по справі №539/3403/17), а вказане вище рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області залишено без змін.

В даному конкретному випадку мова велась про достатньо не малу суму (трохи більше 357 000, 00 (триста п’ятдесят сім тисяч) грн.), а відповідачка в судових органах не змогла довести існування між нею та позивачами підстав для відмови у задоволенні позову.

Тому, з огляду на рішення судів першої та апеляційних інстанцій виникає риторичне питання: А Ви у своїй діяльності і дальше продовжуєте отримувати грошові кошти на особисту банківську картку без оформлення договірних відносин ?

В чому полягають правові ризики отримання таких коштів у вищенаведений спосіб детально викладено у статті “Отримав кошти на особисту банківську карточку ? Будь готовий повернути ці кошти платнику як безпідставно отримані”.

У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження”.

Тобто, зацікавлену особу відлякував той факт, що звернувшись до суду із відповідним позовом, із погляду на положення абз.2 ч.3 ст.92 ЦК України, вона зустрінеться із можливим тлумаченням суду про те, що положення статуту такої юридичної особи про обмеження в повноваженнях колишнього керівника не мають юридичної сили, тим більше, що перед укладенням такої спірної угоди із Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань було отримано витяг, згідно із котрим у такого керівника не було жодних обмежень (до речі така суперечність в документах можна зустріти досить часто).

Відповідно ж до ч.2 ст.10 Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань” від 15.05.2003р. №755-IV (надалі — Закон про державну реєстрацію) “Якщо відомості, що підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, є недостовірними і були внесені до нього, третя особа може посилатися на них у спорі, як на достовірні. Третя особа не може посилатися на них у спорі у разі, якщо вона знала або могла знати про те, що такі відомості є недостовірними”.

На особисту думку автора, відсутність волі зацікавленої особи у зверненні до суду, в даному конкретному випадку, відіграв додатково і той факт, що вартість замовленої та придбаної продукції була не настільки економічно невигідна.

Однак, вже після даної ситуації автор, аналізуючи практику Верховного Суду, ознайомився із постановою від 12.06.2018р. по справі №927/976/17 було зазначено, що “Відповідно до частини 3 статті 92 Цивільного кодексу України у відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

Як правильно зазначено судами попередніх інстанцій, якщо договір містить умову (пункт) про підписання його особою, яка діє на підставі статуту підприємства чи іншого документа, що встановлює повноваження зазначеної особи, то наведене свідчить про обізнаність іншої сторони даного договору з таким статутом (іншим документом) у частині, яка стосується відповідних повноважень, і в такому разі суд не може брати до уваги посилання цієї сторони на те, що їй було невідомо про наявні обмеження повноважень представника її контрагента”.

Відтак, якщо вернутись до нашої ситуації, а також … глянути на аналогічні випадки.

В усіх без винятку договорах завжди вписують, що відповідна посадова особа діє на підставі статуту (якщо це керівник, котрий укладає відповідну угоду від імені юридичної особи). Із огляду на вказану вище правову позицію Верховного Суду можна обґрунтовано довести, як цього вимагає ч.3 ст.92 ЦК України, що така юридична особа, котра уклала угоду не лише не могла не знати, але безпосередньо знала і була ознайомлена із такими обмеженнями керівника свого контрагента.

Що ж стосується питання витягу із Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань, згідно із котрим у такого керівника не було жодних обмежень, то слід зазначити, що:

по-перше, відповідно до п/п.1 ч.1 ст.9 та розділу ІV Закону про державну реєстрацію відомості про юридичну особу вносяться до Єдиного державного реєстру на підставі відповідних заяв про державну реєстрацію та первинних документів, котрим є саме статут;

по-друге, в ч.2 ст.10 Закону про державну реєстрацію встановлено норму права, відповідно до котрої “Якщо відомості, що підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, є недостовірними і були внесені до нього, третя особа може посилатися на них у спорі як на достовірні. Третя особа не може посилатися на них у спорі у разі, якщо вона знала або могла знати про те, що такі відомості є недостовірними”.

Сформована ж судова практика, зокрема, постанова Верховного Суду від 12.06.2018р. по справі №927/976/17 доводить, що, оскільки в угодах є посилання на те, що керівник діє відповідно до статуту, то така юридична особа достовірно і точно знала про наявність обмежень в укладенні відповідних угод в керівника такого контрагента.

“Якщо строк дійсності звіту про оцінку майна закінчився після передачі майна на реалізацію, повторна оцінка такого майна не проводиться”.

Процедура визначення вартості майна у виконавчому провадженні регламентована, загалом, в ст.57 Закону України “Про виконавче провадження”, однак, в межах даної публікації ми торкнемось аналізу ситуації, коли виконавець залучив відповідного суб’єкта оціночної діяльності, котрий, відповідно, вже склав та підписав звіт про оцінку майна.

Принагідно слід зазначити, що аналогічні норми були передбачені також в п.5 ст.58 Закону України “При виконавче провадження” від 21.04.1999р. №606-ХІV, котрий втратив чинність у зв’язку із прийняттям вже згадуваного Закону України “Про виконавче провадження” від 02.06.2016р. № 1404-VIII.

Системний аналіз Закону України “Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні” від 12.07.2001р. №2658-ІІІ; Національного стандарту №1 “Загальні засади оцінки майна і майнових прав”, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10.09.2003р. №1440; Національного стандарту №2 “Оцінка нерухомого майна”, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28.10.2004р. №1442; Національного стандарту №3 “Оцінка цілісних майнових комплексів”, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29.11.2006р. №1655 дозволяє стверджувати, що у звіті про оцінку майна суб’єкт оціночної діяльності визначає вартість майна у національній валюті.

Отож, змоделюємо цілком практичну ситуацію, коли незалежний суб’єкт оціночної діяльності здійснив оцінку майна у виконавчому провадженні та склав відповідний звіт (висновок), де вартість майна боржника визначена у гривнях. Також, відбулась передача майна на реалізацію.

У відповідності до вимог, як чинного так і попереднього Закону України “Про виконавче провадження” звіт про оцінку майна є дійсним протягом шести місяців з дня його підписання, а якщо відбулась передача майна на реалізацію в межах такого строку, то, відповідно, повторна оцінка такого майна не проводиться.

Якщо відносно об’єктивно експертом було визначено вартість майна боржника і національна валюта України стабільна, то, відносно, ніби і немає ризиків — все вирішить ринок і його правило про попит і пропозицію.

Однак, як бути, коли незмінним та дійсним залишається звіт про оцінку майна, але Національний банк України в цей строк різко змінить (зменшить) курс національної валюти.

Відповідь на дане питання однозначна: положення чинного законодавства України не передбачають в такій ситуації втрату чинності звіту про оцінку майна.

Як приклад, можна навести відому для автора даної публікації ситуацію, коли в період чинності п.5 ст.58 Закону України “При виконавче провадження” від 21.04.1999р. №606-ХІV експертом було проведено оцінку та визначено вартість майна боржника, котре підлягало реалізації.

По чинному на той час курсу національної валюти, вартість майна була визначена в звіті (висновку) у гривнях і в еквіваленті становила майже 12 000, 00 дол.США, що майже дорівнювала ринковій ціні такого майна.

Однак, у вказаний вище шестимісячний строк Національним банком України було змінено курс національної валюти, внаслідок чого вартість майна в гривневій сумі, котра була визначена у звіті, в еквіваленті становила вже трохи більше 3 500, 00 США. Вартість аналогічного майна на ринку після зміни курсу національної валюти продовжувала становити ті ж 12 000, 00 дол.США.

Що ж стосується звіту про оцінку майна, де ціна визначена в гривнях ще до зміни курсу національної валюти, то він продовжував вважатись чинним. Все законно, оскільки відповідно до вимог Закону України “Про виконавче провадження” звіт є дійсним і зміна курсу національної валюти не тягне автоматично втрату його чинності.

Аналогічний ризик закладений і в чинній редакції п.6 ст.57 Закону України “Про виконавче провадження” від 02.06.2016р. № 1404-VIII.

Риторичне питання і полягає в тому: чи справедливим є такий правовий механізм.

Відповідь однозначна та зрозуміла для всіх: так не справедливо, але це законно.

Відтак, логічною є запровадження норми, за котрої у випадку зміни курсу національної валюти за чітко визначеними критеріями (наприклад, за даними Національного банку України знецінення гривні відбулось більше ніж на 25%), дійсність та чинність звіту (висновку) про оцінку майна боржника достроково припиняється.