Габаритно-ваговий контроль транспортних засобів під час проїзду автомобільними дорогами загального користування: як насправді зважує транспорт Укртрансбезпека.

Випадок, про котрий піде мова майже традиційний для більшості господарюючих суб’єктів, котрі здійснюють перевезення вантажів транспортними засобами: відправником завантажено вантажний автомобіль, при цьому, особа, котра здійснює перевезення, вважає (або надіється), що вага транспортного засобу із вантажем не перевищує гранично допустимі норми, встановлені чинним законодавством України.

Натомість, під час проїзду автомобіля відбувається його зупинка органами Національної поліції, а зважування, проведене Укртрасбезпекою на пересувних зважувальних пунктах встановлює вагові перевищення гранично-допустимих норм.

Як наслідок, відбувається нарахування плати за проїзд автомобільними дорогами загального користування великовагового транспортного засобу.

У випадку, коли особа, котрій здійснено нарахування вказаної вище плати за проїзд автомобільними дорогами загального користування великовагового транспортного засобу не здійснює таку оплату, то, відповідно, про стягнення такої плати із порушника звертаються в судовому порядку.

В нашому випадку особа вирішила не погоджуватись із позовними вимогами, а тому почала відстоювати свою правоту в судовому порядку і заперечувати законність здійсненого нарахування плати за проїзд автомобільними дорогами загального користування великовагового транспортного засобу.

Отож, із метою спростування позовних вимог до власника транспортного засобу, нами було підготовлено та викладено, загалом, п’ять аргументів, котрі, на нашу думку, в комплексі унеможливлювали задоволення позовних вимог до такого власника транспортного засобу і найбільш повно та всебічно характеризували процедуру такого зважування.

Простою людською мовою їх можна охарактеризувати наступним чином:

(а) Вносити плату за проїзд автомобільними дорогами загального користування великовагового транспортного засобу повинен перевізник, а не власник транспортного засобу;

(б) Автомобіль, котрий здійснював перевезення вантажу, був переданий його власником іншій юридичній особі на зберігання. При цьому, по умовах такого договору зберігання дана особа могла в чітких межах використовувати автомобіль у своїх цілях;

(в) Зважування автомобіля відбувалось за місцем розташування, котре не було погоджене у встановленому порядку;

(г) Безпосереднє зважування автомобіля проводилось в місці, котре не відповідає технічним вимогам;

(д) Вагове обладнання котрим проведене зважування Укртрансбезпекою, є сумнівної якості та не могло достовірно, точно і належним чином здійснити зважування транспортного засобу.

Забігаючи наперед, слід зазначити, що рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 05.03.2018р. по справі №813/4409/17 в задоволенні позову про стягнення із мого довірителя плати за проїзд автомобільними дорогами загального користування великовагового транспортного засобу було відмовлено.

Постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 22.05.2018р. №876/2878/18 вказане вище рішення місцевого суду було залишено без змін.

Однак, фактично, суди відмовляючи в задоволенні позову до мого довірителя, аргументували свої рішення доводами, викладеними, фактично, лише в пунктах (а) і (б). Водночас, суди або промовчали або не взяли до уваги аргументи (не використовували доводи), котрі були викладені в пунктах (в), (г) та (д).

Безумовно, судові рішення влаштовують довірителя і ми коротко в даному матеріалі викладемо ту аргументацію, із котрою погодились суди.

Водночас, як на нашу думку, аргументи котрі не були взяті до уваги, відверто кажучи, є достатньо цікаві для широкого загалу і найбільш повно та яскраво розкривають роботу органів державної влади із організації зважування великовагових автомобілів.

Більше того, їх з успіхом можна і слід використовувати в аналогічних ситуаціях.

Отож, проаналізуємо аргументацію, із котрою погодились суди.

Аргумент (а). В якості заперечення довіритель зазначив, що вносити плату за проїзд автомобільними дорогами загального користування великовагового транспортного засобу повинен перевізник, а не власник транспортного засобу.

Так, в п.28 Порядку здійснення габаритно-вагового контролю та справляння плати за проїзд автомобільними дорогами загального користування транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів, вагові та/або габаритні параметри яких перевищують нормативні, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27.06.2007р. №879 (надалі – Порядок здійснення габаритно-вагового контролю) передбачено, що “Плата за проїзд автомобільними дорогами загального користування великовагового та/або великогабаритного транспортного засобу вноситься перевізником за затвердженими ставками виходячи з вагових та/або габаритних параметрів транспортного засобу, протяжності маршруту, кількості перевезень”.

В ст.1 Закону України “Про автомобільний транспорт” від 05.04.2001р. №2344-III обумовлено, що “автомобільний перевізник – фізична або юридична особа, яка здійснює на комерційній основі чи за власний кошт перевезення пасажирів чи (та) вантажів транспортними засобами”;

“автомобільний самозайнятий перевізник – це фізична особа – суб’єкт господарювання, яка здійснює на комерційній основі чи за власний кошт перевезення пасажирів на таксі без застосування праці найманих водіїв”;

Окрім того, згідно із п.1 Правил перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні, затверджених наказом Міністерства транспорту України від 14.10.1997р. №363, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 20.02.1998р. за №128/2568 вказано, що “Перевізник – фізична або юридична особа – суб’єкт господарювання, що надає послуги з перевезень вантажів чи здійснює за власний кошт перевезення вантажів автомобільними транспортними засобами”.

Тобто, слід звернути увагу на те, що у відповідності до вимог вказаного вище законодавства України перевізником, котрий повинен вносити плату за порушення вагового контролю, є особа, котра здійснює перевезення (фактичне переміщення вантажів) на комерційній основі або за власний кошт.

Довіритель ніколи не заперечував той факт, що є власником автомобіля, з допомогою котрого здійснювалось перевезення вантажів, однак це не доводить той факт, що він є перевізником.

Підтвердженням того, що довіритель не є і не може вважатись перевізником, слугує наступне.

По-перше, витяг із ЄДР, котрий було долучено до матеріалів справи не передбачає, що видом діяльності довірителя (власника транспортного засобу) є вантажні перевезення.

По-друге, той факт, що довіритель не здійснював перевезення, визнає і підтверджує Укртрансбезпека, так як вказала у своїх документах, що безпосереднім водієм була інша фізична особа, для котрої довіритель ніколи не був роботодавцем.

По-третє, за вказане перевезення вантажу довіритель ніколи не отримував і не передбачається отримання жодної винагороди.

По-четверте, довіритель ніколи не був власником вантажу, а отже не може вважатись таким, що перевозив вантаж за власний кошт.

Більше того, Укртрансбезпека в Акті проведення перевірки додержання вимог законодавства про автомобільний транспорт під час виконання перевезень пасажирів і вантажів автомобільним транспортом вказала про наявність накладної на вантаж, де відправником вантажу вказано юридичну особу “А”, а одержувачем юридична особа “В”.

Аргумент (б). Автомобіль, котрий здійснював перевезення вантажу, був переданий його власником іншій юридичній особі на зберігання. При цьому, по умовах такого договору зберігання дана особа могла в чітких межах використовувати автомобіль у своїх цілях.

Так, майже за два місяці до такого зважування транспортного засобу, довіритель уклав із вже згадуваною юридичною особою “В” (одержувач вантажу) договір зберігання, згідно із котрим того ж дня передав на зберігання підприємству спеціалізований вантажний автомобіль (самоскид).

В цей день також було оформлено відповідний акт прийому-передачі автомобіля на зберігання.

Такий чином, даний документ із розкриттям суті прямих цивільних правовідносин між довірителем та юридичною особою “В” додатково засвідчує, що довіритель не є перевізником у спірних правовідносинах, а отже позовні вимоги до нього є безпідставні та не ґрунтуються на чинному законодавстві України.

Фактично, по логіці судів, вказаних аргументів було достатньо для того, щоб позовні вимоги до мого довірителя були відхилені.

Проте, водночас, наведемо і проаналізуємо аргументацію, котру проігнорували або відхилили суди.

Аргумент (в). Зважування відбувалось за фактичним місцем розташування, котре не було погоджене у встановленому порядку.

В безпосередній довідці про результати здійснення габаритно-вагового контролю від 22.03.2017р. було обумовлено, що місцем розташування пересувного габаритно-вагового контролю вказано трасу Київ — Чоп, 569 км + 130 м.

Разом з тим, як було з’ясовано та документально підтверджено, “… на ділянці дороги 560 — 580 км. передбачена робота пересувного габаритно-вагового комплексу на км. 569 та 575”.

Тобто, слід звернути увагу на те, що різниця місця, де фактично був проведений 22.03.2017р. ваговий контроль автомобіля довірителя із місцем, котре погоджено у встановленому порядку, становить 130 метрах.

Водночас, згідно із п.11 Порядку здійснення габаритно-вагового контролю “Місце та режим роботи пересувного пункту встановлюється Укртрансбезпекою за погодженням з уповноваженим підрозділом Національної поліції”.

Аргумент (г). Безпосереднє зважування автомобіля проводилось в місці, котре не відповідає технічним вимогам.

Так, у відповідності до розділу ІІ Вимог до облаштування та технічного оснащення пунктів габаритно-вагового контролю на автомобільних дорогах загального користування, затверджених наказом Міністерства інфраструктури України від 28.07.2016р. №255 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 22.08.2016р. за №1171/29301) “Габаритно-ваговий контроль пересувними пунктами здійснюється на спеціально обладнаних ділянках доріг I – IV категорій” (п.1).

“Пересувний пункт габаритно-вагового контролю влаштовується на автомобільних дорогах загального користування з урахуванням параметрів видимості для певної категорії дороги згідно з вимогами ДБН В.2.3-4:2015 “Автомобільні дороги. Частина I. Проектування. Частина II. Будівництво” у спеціально обладнаних для проведення габаритно-вагового контролю місцях або на майданчиках для відпочинку, стоянках та майданчиках для короткочасної зупинки автомобілів, обладнаних перехідно-швидкісними смугами” (п.2).

У відповідності до п.3 розділу ІІ вищеобумовлених Вимог до облаштування та технічного оснащення пунктів “Пересувний пункт габаритно-вагового контролю повинен мати:

1) позначення відповідними тимчасовими дорожніми знаками;

2) рівну поверхню із поздовжнім та поперечним ухилом < 3 проміле;

3) тверде покриття (асфальтобетонне або цементобетонне) без деформацій дорожнього одягу;

4) ширину не менше ніж 7,0 м”.

Довіритель обґрунтовано висловив сумнів, що місце фактичного зважування з різницею у 130 метрів від спеціально виділеного та погодженого місця на 569 км. відповідало вимогам а) ДБН В.2.3-4:2015 та б) п.3 розділу Вимог до облаштування та технічного оснащення пунктів, особливо, що стосується питання максимально дозволеного ухилу. Справа в тому, що довірителю достеменно відомо із слів фактичного водія транспортного засобу, що коли автомобіль заїхав на ваговий засіб для здійснення зважування, то, водій звернув увагу на значний ухил, котрий “кидався в очі”, а відтак повідомив, що буде дуже сильна різниця в осьовому навантаженні, чого не може бути при рівній поверхні, а також, зважаючи на фізичний стан вантажу (пісок).

У відповідь, як стверджував водій, працівники Укртрансбезпеки лише єхидно усміхались на його зауваження.

В судовому засіданні у встановленому порядку органи державної влади не спростували і не довели, як цього вимагає ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України, що місце фактичного зважування в питанні максимально дозволеного ухилу відповідало вимогам а) ДБН В.2.3-4:2015 та б) п.3 розділу Вимог до облаштування та технічного оснащення пунктів.

Аргумент (д). Вагове обладнання котрим проводилось зважування, є, фактично, сумнівної якості та не може достовірно і належним чином провести чітке зважування автомобіля.

Як слідує із п.12 Порядку здійснення габаритно-вагового контролю “Вимірювальне і зважувальне обладнання для здійснення габаритно-вагового контролю повинне утримуватись у робочому стані; періодично проводиться повірка (метрологічна атестація) такого обладнання з подальшим клеймуванням (пломбуванням) та видачею відповідного свідоцтва спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері метрології”.

Тобто, вимірювальний засіб, котрий здійснює зважування вантажних автомобілів повинен періодично проходити повірку та мати відповідні свідоцтва спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у сфері метрології.

Для того, щоб довести дотримання вказаної вище норми права органами державної влади на вимогу довірителя було додано до суду а) сертифікат серії А №004666, виданий 21.11.2007р. та б) свідоцтво про повірку законодавчо регульованого засобу вимірювальної техніки від 08.07.2017р. №34-00/3517.

Аналіз поданих документів поряд із квитанцією від 22.03.2017р. про здійснення вагового контролю автомобіля, дозволив довірителю навести наступні аргументи:

По-перше, аналіз квитанції від 22.03.2017р. про здійснення вагового контролю автомобіля, належного довірителю, не дозволяє стверджувати, що такий ваговий контроль здійснено саме тим приладом (вимірювальною технікою), на котру видано сертифікат та відповідне свідоцтво про повірку.

По-друге, сертифікат серії А №004666, виданий 21.11.2007р., оформлений на фірму-виробника “Central Weighing” LTD, Великобританія.

Водночас, в свідоцтві про повірку законодавчо регульованого засобу вимірювальної техніки від 08.07.2017р. №34-00/3517 сказано, що повірка вимірювальної техніки проведена фірми виробника “Central Weighing”, Англія.

Як на думку довірителя, ніхто не довів, що виробники під назвами “Central Weighing” LTD, Великобританія та “Central Weighing” Англія є одним і тим же виробником, тим більше, що в документах (сертифікат та свідоцтво) не наведено дані про їх реєстраційні дані.

По-третє, в сертифікаті серії А №004666, виданому 21.11.2007р., мова ведеться про “засоби вимірювальної техніки ”Ваги пересувні автомобільні CHEKLODE FREEWEIGH”.

Натомість, в свідоцтві про повірку законодавчо регульованого засобу вимірювальної техніки від 08.07.2017р. №34-00/3517 сказано про “Вага автомобільна підкладна типу CHEKLODE FREEWEIGH”.

На переконання довірителя, належними, достатніми та достовірними доказами ніхто не довів, що обладнання під назвою “Ваги пересувні автомобільні CHEKLODE FREEWEIGH” є тотожним обладнанню під назвою “Вага автомобільна підкладна типу CHEKLODE FREEWEIGH”.

Як вже зазначалось автором, останні три аргументи суди не взяли до уваги. Однак, дуже наглядним є те, що на такі аргументи довірителя, особливо що стосується належності, відповідності та справності зважувального обладнання, представник Укртрансбезпеки в судовому засіданні відповів (майже дослівно), що вони оперують тими документами, котрі їм надали.

Не будемо з’ясовувати мотив, чого суди не обгрунтовували свої рішення такими доводами. Можливо, як варіант, суди не хотіли давати оцінку якості організації роботи Укратрансбезбеки.

Однак, попри це, даний аспект дозволяє обґрунтовано припускати автору статті, що такі аргументи мають право на самостійне існування і можуть не один раз допомогти господарюючим суб’єктам, котрих органи державної влади звинуватять у вагових перевищеннях гранично-допустимих норм при проїзді автомобільними дорогами загального користування.